Іван Білик - Цар і раб

Він розрахував правильно. Січа тривала до ранніх осмерків. Понтійцям іноді щастило відкинути древлян за рів, та щойно понтяни починали дертися з рову вгору, як Борис кидав на скописько нову, свіжу сотню, й ті мусили вертати всп'ять.

Із древлянського боку валилася вже половина рати, пішки й у сідлі, супротивники не могли розчепитись, і межею між ними й далі лишався рів. Але й Діофант пускав на місце сутички нові й нові полки, певно, сам не радий із своєї витівки. Хоча древляни й не могли перехопитися через вал, але й понтійці не спроможні були перейти на їхній бік, бо слизька сіра глина однаково стримувала й тих, і тих.

Нарешті Діофант стяг до місця бою стільки гоплітів, що вони почали переважувати древлян. Вал начерепашився високими римськими «дверима», ся стіна пересунулася трохи вниз, а з-за неї, з-над суцільного заборола кованих щитів, шугнули хмарами стріли. Лава щитоносців і далі повільно сунула до рову, за нею на вал вийшла ще одна така сама лава, й тепер уже два ряди лучників, один унизу, другий над ним, просто закидали древлян стрілами.

Древляни перешикувалися й теж виставили вперед щити двома рядами, стріляючи з-поза них. Попереду валялися вбиті й поранені, й не було змоги бодай одтягти їх назад. Болярина Богдана теж улучило, та не смертельно, стріла протнула скоряний калантир, але ребра протяти не змогла, й він лишився на полі боронному. З-поза валу кидали балістами важкі стріли, майже сулиці, одна така стріла влучила Борисовому коневі в заднє коліно між суглобом і сухожилиною, кінь почав хвицятися, й князь мусив пересісти на нового коня. Й поки пересідлав, одна стріла вп'ялася йому в чобіт, а друга — в око новому коневі, й сього разу смертельно.

А над полем січі мовби завдруге розвиднялося. То хмари, які досі затуляли все небо, почали швидко сходити. Та се тривало недовго, й настала ніч. Вої валчились у повній темряві, боляри третьої й четвертої тисяч ледве стримували понтійців зрідлими лавами, й до Бориса раз по раз підбігали їхні вісники, благаючи князя густи всп'ять.

Але Борис уперто підкидав у полум'я хмизу, аж поки черговий вісник на всю горлянку крикнув йому:

— Болярина Гордяту потяли, княже!..

Князь одтрутив його з-перед себе й наказав гудцеві:

— Гуди всп'ять!.. Поволі всп'ять!

Січа не втихала, та древлянські ратники заходились неквапом одходити, відбиваючись. А болярин Богдан уже порядкував у тих тисячах, що досі стояли на правому крилі, й три вісники без упину гасали між ним і князем. Коли вдалині, біля самого лиману, разом зайнялося два вогні, Борис наказав гудцеві: «До коней!»

Два довгих і короткий гудок розітнули темряву, та то було нелегке діло — сісти в сідла: древляни мусили спершу відірватись од супротивника, який насідав на них великою потугою, вже безборонно долаючи вал і рів. Сі, що бились тут, билися за себе, боронячи власну голову й власне серце, тим часом на другому, правому кінці валу поранений стрілою в груди Богдан обминав рів і вал бродом, ведучи за собою всіх, хто був під його рукою.

Діофант одтяг свої головні полки на протилежний край, де й досі не стихала січа, й болярин устиг перевести на той бік валу всю свою першу тисячу. Але незабаром, щойно в воду забрела друга тисяча древлян, як і на них, і на перших, котрі вже були по той бік, упала гомінка й клекотлива хмара ворожих комонців. Ті сотні другої тисячі, що вже встигли перечалапати по коліна й по груди у воді на той бік, ворог одтиснув усп'ять, а Богдана заходився гнати далі. Болярин опинився в ворожому стані сам зі своєю поскіпаною тисячею, й Борис, який підвів решту вцілілої рати до броду, тепер застряг на невеликому трикутникові між ровом і лиманом. Між ним та Богдановим полком був супротистат, і тепер князь мав надію лише на рідних кумирів та чорну осінню ніч.

А ніч видалась моторошна, страшніша за попередню. Дощу не було, зате ж не було й спокою, й навіть вогнища ніхто не зважувався розпалити, бо понтійці перейшли через вал великим полком, одгородивши древлян і від моря.

Борис вислав уперед вивідників, і вони доповіли:

— Риють…

Так воно й мусило бути, й князь подумав, що, бувши Діофантом, теж би намагавсь оточити загнаного в кут супротивника всіма силами й усіма можливостями. Болярин другої тисячі Милослав приніс нову звістку:

— Богдан ще живий і тримається.

Та вигляд у Милослава був дуже нужденний, князь бачив се навіть поночі, й звістка тільки роз'ятрила йому рану. Богдан тримається лише завдяки темряві, вранці ж понтяни переб'ють усю його пошарпану з дня тисячу, він не зможе навіть пальцем ворухнути, бо й тут почнеться пекло.