Павло Загребельний - Роксолана

Дяк мовчки перехрестився. Гасан тільки свиснув. Навіть у його багатому на пригоди яничарському житті не траплялося такого.

- Це ще й по поріг,- втішив їх Мина.- Тут широчінь, є куди кинутися, обійти. А є й страшніші, Вовніг, скажімо,- то там з водою таке виробляє, як вовна стає закучмлена. Над усіма ж Дід стоїть, або Ненаситець, то вже всім порогам поріг. Вже як його перейдеш, то й перехрестишся. Ми там і кашу останню варимо на острові. Хоч скільки лишається припасу, все вкидаємо в казан. Так і острів звемо: Кашоварниця. А плав оце відсіля й починається. До Кам'янки-річки пішов, балка Трояни остається вліво, нижче вп'ять камінь Горбатий, бо в нас усе має назву. Хто став, того й камінь. Розбився козак на камені - ось уже й зветься він Родич. Потайний так і зветься Потайний. З горбом - Горбатий. Жеребець - як пійма, то ожеребишся на ньому, хоч ти й не кобила. Ось хоч би й Кам'янецький поріг. Тут і річка Кам'янка і острів Кам'януватий. Воно ніби від того, що багато каміння. А чому? Довкола пісок, а тут камінь. А було, кажуть, так. Впіймали татари козака-переправщика та й заставили переправити їх через поріг уночі, щоб козаки не бачили. Козак повів човен прямо на поріг, потопив ворогів, утонув і сам. А Дніпро повернув течію і виніс шапку козакову до ніг його дівчини, яка його ждала. Дівчина від горя скам'яніла. Ото й річка та острів. А сестра козакова, залившись слізьми, стала річкою Самарою. Таке воно буває. Ну, то ото після Горбатого попадаємо в Кучерову яму, а після направляємо човни, щоб по ходу йшли. Далі під степом - привал перед Сурським порогом. Тоді Сурський поріг. При малій воді треба йти в заход - це невеличкий поріг такий, як забора. Ну, тепер вода велика, підемо прямо. Після Сурського - Лоханський поріг. Коли з-під степу відпливаєш, накриваєш Бабайошний вир, там на бабайках, по-вашому весла, поробить прийдеться. Далі упад від Буцівого каменя. А збоку з-під Лоханського порога - хід на Кулики. Під Богатирем привал знову. Легенда така. Наш силач кинув камінь, а татарський не докинув. От і Богатир той камінь. У Звонецький ідемо в поріг, в канаву не ходимо. Як допливем до Кізлевого острова, привалимо. Як вода тиха, пускаємо який-небудь предмет: кошовку чи кусок дерева, куди попливе - туди в пороги йти, бо так показує слог води.

До рівної води йшли так тяжко й довго, що Гасанові здавалося: ніколи не дійдуть, навіки зачепляться на цих кам'яних щітках, що перегороджували Дніпро, ніби наслання нечистої сили.

Але людина забуває небезпеку, щойно полишає її позаду. Дяк Ржевський, забачивши неприступні скелі Хортиці, забажав стати там і розпочати закладення кріпості для царя московського, бо ліпшого місця не знайдеш у цілій землі. Гасан кілька разів нагадував дякові, що мають вони йти далі, бо про кріпость мови не було, недвозначно натякали про дальший похід і козацькі отамани Млинський та Єськович, які повели своїх козаків самочинно, заохочені силою Ржевського, головне ж - його сміливими намірами.

- Поки бусурмани не пронюхали нічого, треба на них вдарити! - напосідав Мина-Млинський. Єськович мовчки крутив вус, але стояв завжди за спиною в Млинського, так ніби підпирав його слова і своєю силою і мовчанням.

Врешті дяк звелів пливти далі.

Що то була за плавба!

До Іслам-Кермена доскочили зненацька, татари насилу встигли втекти з кріпості на лівий берег і звіялися до свого хана з розпачливою вістю про небачену силу на Дніпрі.

Козаки зайняли татарських коней і худобу, частина дякових людей тепер ішла верхи разом з козаками, тим часом струги, майже не пристаючи до берега, швидко пливли на низ. Козаки з берега виспівували:

Як нас турки за Дунай загнали, Більш потопали, як виринали;

А ти, мій пан, і чобітка не вмочив, Ні чобітка, ні стременочка Ні стрем'яночка, ні сіделечка, Ні поли жупана, ні чобітка-сап'яна.

Під Очаків, де мав сидіти турецький санджакбег, підпливли так само несподівано, як і під Іслам-Кермен. Турецький ага встиг утекти, оборонці замкнулися в острогу, але Гасан так поставив козаків і московитів, що кріпость взято одним приступом. Забравши багато «язиків» і «доскочивши» чимало майна, попливли назад. Не втікали, пливли, як переможці, бо ж заволоділи всією рікою до самих її витоків, і ось тут їх наздогнали з великим, понад десять тисяч, військом санджаки з Очакова і Бендер.

Козаки порадили не втікати, а зробити засідку в очеретах, які були тут, нїби море, і, коли вороги підійшли, вдарено по них з рушниць ї пищалей. Стрільба була страшна. Горіли очерети, гамір, зойки, молитви й прокльони - все це тривало цілий день, покладено трупом чи не половину турків, решта стала відходити. І ось тоді Гасана вдарило в груди. Він і не збагнув, що поцілений, ще вистрелив сам і мав силу відгукнутися на заклик дяка Ржевського: «Доганяй, Гасане!» Аж тоді опустився на землю і тепер лежав боком край дніпровської води, споглядаючи на червоне сонце над очеретами.