Роман Іваничук - МАЛЬВИ

Гарячіє повітря над Кримом. Хан вичікує і торгує. Бо в скарбниці порожньо, бо саугу піддані віддають нерано, бо треба мати багато грошей, щоб не мусити більше танцювати між капи-кулу і беями, мов між мечами.

«Чому не приходить хан?» — уже п'ятий день товклися в Мальвиних грудях підозра, ревнощі і сум.

Останнього разу Іслам довго придивлявся до маленького Батира і вимовив дивні слова — Мальва й донині не може второпати, чому він так сказав:

- Не допусти аллах, щоб заговорила в тобі, як виростеш, козацька кров. Ще ж бо то не знати, як закінчиш ти діло, що я його розпочав.

Потім глянув ув очі Мальві і кинув ще одним словом — важко, наче ярмо надівав їй на шию:

— Козачка...

Так її ще ніхто не називав.

Слово це ніколи їй не належало. Може, матері, може, Стратонові — їй було байдуже. А тепер віддав його Мальві сам Іслам-Гірей — її муж і повелитель — і воно враз збентежило їй душу. Козачка... І в сина кров козацька. Докоряти почав хан.

Але ж чому стільки днів не приходить до неї? Заздрісні ханські жінки і бекечі вже давно приглядаються до неї, чи не вчепилася під її очима перша зморшка після того, як народила сина. Заглядала в свічадо: ні, ще красивішою стала. З несміливої тонкостанної дівчини розцвіла пишнотіла жінка — так з зарошеного вранці пуп'янка розцвітає опівдні лілея, і ще далеко, ще далеко до вечора. Чому ж хан не приходить?

наспівувала сонній дитині і приглядалась до чорних брівець сина: чиї вони — батькові, чи, може, ті, по дідові, козацькі? Яку справу ти мав би докінчити, і чому тривожиться хан? Хто їй пояснить ці його слова? Чей не насмілиться сама спитати..

Вийшла в сад. За нею подріботів євнух, махнула рукою, щоб вернувся, має ж вона право побути хоч хвилину сама.

Пішла стежечками до фонтана. Весняне небо нагніталося синявою в глибоку цямрину гаремного саду і відбилося в овальному басейні — перевернуте куполом униз. Оце і все її небо. Не бачити їй більше того справжнього, великого, прип'ятого до велетенського круга землі, а тільки це — відбите у мармуровому кориті ханського фонтана.

Голубий мармур ще більше згущував синяву неба, тихо падали краплі і ледь брижилася поверхня води, а на дні — побачила Мальва — застигли рибки, що одна за одною розігналися по жолобці, яким витікала з басейну вода, і чомусь зупинилися в розгоні. Приглянулася пильніше — тож неживі вони, хтось так удало вирізьбив їх у мармурі. Але чому різьбяр зупинив рибок біля входу, чому не висік їх у жолобці за басейном — на волі?.. Гм... А хіба можна їм туди? За цямриною причаїлась клювата мармурова чапля, не вийти їм ніколи з голубої тюрми...

Для чого це придумав майстер? Навіщо дав рибкам життя у тісному басейні і поставив грізну сторожу при виході на волю? Що думав невідомий митець, різьблячи цю сумну картину? Про кого: про себе — ситого, одягненого і скованого ханською службою або оскопленням? Про жінок, що томляться в гаремному раю, чи взагалі про примарність щастя?

Глянула Мальва вгору, і захотілось їй простору, неба, того неба над Чатирдагом, де можна рукою до зірки дістати, де бовдуряться вільні тумани і лягають на спочинок біля печер, щоб окутати прохолодою жовті кості тисячі козаків...

Козачка... А вони мчать на конях у гори, їм треба сховатися від незчисленного війська Кантемира... Куриться дим, виїдає очі, душить, та ні один не виходить здаватися в полон.

Так зримо постала перед очима казка старого Омара, діткнулася до зневоленого серця, зім'яла його, стиснула. Від пекучої туги защеміло тіло. Був цей щем схожий на кохання, але не такий, був це щем пекучий і солодкий, видушував він із очей сльози невідомо за чим, і відізвалось раптом незнане почуття давно забутою піснею:

Ой що ж бо то та за чорний ворон...

— Козачка... — прошептала Мальва, йдучи по вузькій стежці, і враз здригнулася: з-за густого лаврового куща дивилися на неї очі того самого євнуха, якого прогнала, виходячи з гарему. Вразила душу зневага, скипіла в грудях лють: хан підсилає скопця, не вірить їй, а сам же не приходить. А сам, певно, жирує в інших гаремах... Хотіла крикнути на євнуха, як сміє він не виконувати волі ханської дружини, але очі скопця дивилися нахабно, злобно, і зрозуміла вона, що євнух сильніший від неї, що він тут хазяїн, а вона — раба. Кинулася бігти — та куди, і хлюпнувся у серці пекучий біль за тою волею, що була вже, куплена, у маминих руках...

Пішла, похилена, поміж клумбами, що біло пінилися кущиками нарцисів, відхилила хвіртку до Соколиної вежі — в проході теж стояв євнух, і прорвався гнів у лагідної ханим.