Роман Іваничук - МАЛЬВИ

— Держава наша набагато більша, ніж султанський палац, Ібрагіме. А тому дорога вона не тільки родині Османів, а кожному туркові. Міцно зшив нашу державу Мухаммед Завойовник, ще краще одягнув її в золоту парчу Сулейман Законодавець. Та крізь дорогі шати видно, як розлазяться шви. І болить за те мені сива голова. Султани міняються, держава залишається. А хто ж дбає про неї, як про свій власний дім? Яничари, які деруть із неї лико і журяться тільки своїми власними вигодами, прикриваючись вірністю султанові і корану?

— Що ти говориш, Аззем-пашо? — насторожився Ібрагім. — Не смій проти яничарів... То устої...

— А якщо ті устої не витримують більше проби часу, султане, то чи не краще їх викинути на сміття і поглянути, що роблять інші народи? Ні, ти не лякайся... Це тільки думки мої...

Ібрагім заспокоївся. А, це його філософські теревені. На твоє, візирю, і на моє життя вистачить того, що є... А прийдуть інші, хай думають...

— Але я повинен тобі розповісти, — продовжував Аззем-паша, — не про свої міркування, які сушать мозок, а про інше, що є важливим на нинішній день. Скарбниця порожніє, а думати треба, звідки дістати грошей, щоб не піти завчасу на жебри до сусідів. Якщо ти будеш так платити і далі яничарам, то швидко нам доведеться зривати золоті написи з тюрбе султанів.

Ібрагім напружено думав, що відповісти візирові, щоб блиснути перед ним розумом, і несподівано засміявся, переможно, злорадно:

— Великий візирю, дав тобі аллах гадючий розум, а хитрості змія пошкодував. Бо знає і дитина: джіхад дає турецькому народові й султанській скарбниці золото! Азов не взятий, військо нудиться, а ти квасишся в роздумах, невгодних ні богові, ні султану.

— На Азов піде похід. Наступного року, весною, я пошлю туди султанське і ханське військо. Та не в тім річ, султане. Від перемоги чи поразки під Азовом не зміниться становище. Треба подумати, чому нема прибутків із глибин нашої імперії. А чекати скрутної хвилини, щоб здобути прихильність підданих, збагативши їх награбованим добром, це велика помилка. Коли народові стане краще жити за рахунок грабунків, то він дякуватиме не тобі, а твоєму ворогові.

Ібрагім позеленів від люті. Цей старець розмовляє з ним, як із отроком. Та, на щастя, спливла в султановій пам'яті стара приказка, і він випалив її, наперед святкуючи перемогу у словесному поєдинку:

— Сказав пророк: «Голові думати, рукам виконувати, а язикові хвалити бога». Султан подумає, піддані виконають, а імами випросять в аллаха для нас удачу. Можеш іти, візирю.

Аззем-паша поклонився і мовив:

— Хороша приказка, Ібрагіме. Та велика жура, коли хвалять бога всі, навіть ті, які не вірять у нього, рук для праці малувато, а голів, щоб думати, не дарував нашій добі аллах.

Він не дивився, як подіють його слова на падишаха. Повернувся і вийшов, несучи гордо голову. Знав — недовго її носити. І було дивно байдуже. Що з неї за хосен, коли вона уже не в силі допомогти його державі, яку він сам споруджував, зміцнював, вірячи в її велике призначення на землі.

Років тридцять або сорок тому покинули греки своє старовинне село Мангуш і поселилися в печерах Маріянполя навпроти Успенського собору біля Чуфут-кале. Предковічну церкву Успенія пресвятої богородиці вони назвали кримським Афоном, спровадили сюди священиків і ченців, а тоді потягнулись до неї всі християни Криму. Ба й хани ставилися до святого місця з забобонною богобоязливістю. Ходили чутки, що деякі, лаштуючись у похід, ставили біля ікони Марії свічку.

Грецькі папаси 97розповідали, що заснував собор апостол Андрій, зупинившись у Криму по дорозі з Синопу в Скіфію. Проповідник Христової науки, який опісля на дніпровських горбах поставив хрест і провістив благодать на скіфських землях, заїжджав у Херсонес, охрестив його і, йдучи далі на північ, побачив поблизу нинішнього Бахчисарая печеру, вириту підземними водами. Над печерою на скелі він повісив чудотворну ікону богоматері і освятив місцевість.

Ходить по людях легенда, що в печері тій жив змій, який пожирав дітей з довколишніх сіл. Виповз він подивитися, що за відчайдушна жінка поселилася по сусідству з ним, з ікони глянула на дракона живими очима Марія, і він здох від її погляду Минали століття, скеля обросла лісом, і забули люди про ікону. Аж якось один пастух із Біасали, де теж християни живуть, натрапив на неї, блукаючи за отарою. Зняв її зі скелі й поніс до себе в колибу. Вранці прокинувся — нема ікони. Пішов знову до скелі — висить вона, як і вчора, ніби й не знімав ніхто. Здивований юнак розповів про цю пригоду мурзі, в якого служив. Три рази знімав мурза зі скелі ікону, три рази вона поверталась на своє місце. Тоді увірував татарський багатій у християнське чудо, одягнув рясу і заснував у печері церкву.