Роман Іваничук - МАЛЬВИ

Султан насторожився, і це не пройшло повз увагу головного євнуха. Замбул опустив очі, замовк. Чи не забагато вкусив сьогодні?

Ібрагім згадав, що він уже десь чув подібний підозрілий натяк на великого візира. «Слухай добре, що говорить Аззем-паша...» Так, ці слова сказав Замбул на галереї в залі дивану. Що він знає про Аззем-пашу? Візир готує змову? Але ж досить султанові плеснути в долоні, і візира не стане. А хто тоді стане опорою султана в державних справах? Оцей кретин? Hyp Алі? Hyp Алі... Він визволив Ібрагіма з тюрми, так. Але від його рук загинув Амурат. Загинув тому, що не доплачував яничарам грошей. А що, коли Ібрагім не зможе заплатити другий, третій раз по п'ятсот піастрів на орту, хто захистить тоді його, якщо не буде Аззем-паші?

Підозра, та зовсім не та, яку хотів викликати Замбул, пройняла мозок Ібрагіма. Чи не хочуть яничари на чолі з Hyp Алі зробити його своєю іграшкою не тільки на день коронації, а й на весь час царювання? З допомогою Замбула...

Ібрагім уперше відчув, як його огортає повелительський гнів. Бліде обличчя налилося кров'ю, підступив до тремтячого євнуха.

— Що знаєш про нього?

— Він... він правив державою при Амураті і вірний був йому. Аззем-паша не радів, коли проголосили султаном тебе...

Про це догадувався Ібрагім ще тоді, коли великий візир не надто поштиво підказував йому, хто до нього виголошував такі ж промови. Ненавидів його, так. Але знищити нині керівника держави було б рівнозначним стяти собі самому голову.

— Що ти знаєш, Замбуле, про його сьогоднішню невірність моїй особі?

— Ні, ні... Я нічого не знаю...

— А хто тобі нарадив викликати в мене підозру до великого візира? — крикнув Ібрагім і простягнув уперед руку, наслідуючи позу Сулеймана Пишного.

Замбулові відлягло від серця. Ібрагім вправляється. Султан ще не став султаном. О, Замбул знає справжній гнів падишаха! Щоб витримати гру до кінця, кизляр-ага в удаваному жаху впав і почав повзати по землі, лепечучи:

— О, прости, великий!.. Я сам... З безмежної відданості тобі. Амурат поводився зі мною гірше, ніж із собакою, валіде погорджувала мною — все це лише через те, що я висловив свій жаль за молодшим братом Амурата, коли... А великий візир образив мою безмежну любов до тебе своєю холодною мовчанкою в той час, як увесь Стамбул, весь край тріумфував.

Обличчя Ібрагіма подобрішало. Він ще був вразливим на ласкаві слова, бо ж небагато днів минуло від тюремного кібеля до трону. Якщо Замбул співчував колись Ібрапмові, то тепер стане його вірним псом. Султанові потрібні слуги. Плескати в долоні він навчився, виконуватимуть накази довірені люди.

— Живи, Замбуле, — промовив. — Ти нині отримаєш від дефтердара подарунок за вірність. Та якщо хоч у помислах затієш зраду, не сподівайся, що це сховається від мене. І тоді я накажу викинути твою голову за ворота сарая... А тепер поклич великого візира. Я чекаю на нього.

Ібрагім хвилювався, очікуючи приходу Аззем-паші. Нині відчув свою владу над слугами, як же він повинен повестися з розумом держави? Що в нього є проти цієї сильної людини? Шовковий шнурок, ятаган?.. Але ж на цю зброю ще не прийшла пора. А що більше?

Захоплення владою минало, щохвилі зростало нервове напруження, лоскотали в горлі істеричні спазми, він ладен був закричати: «Відійдіть, робіть що хочете!» Згадався вранішній душевний спокій, і захотілось вибігти в сад, геть звідси, геть назавжди! Ходив по тронному залу, ламав кісточки пальців і... наткнувся на сивобородого чоловіка з розумними очима. Дивна усмішка, як у батька, що поблажливо дивиться на розсерджену дитину, заграла на губах великого візира і вмить сховалася у вусах і бороді.

— Слухаю тебе, султане.

Ібрагім затупотів ногами і, стискаючи кулаки, завищав:

— Я примушу, примушу всіх слухатись і повзати переді мною на землі! Чуєш, я примушу!

— Не розумію твого гніву, о султане, — спокійно відповів візир. — Хіба хтось із державних мужів устиг уже виявити непослух твоїй особі?

Ібрагім сів на трон, витер хусткою піт із чола. Йому було соромно за свій хлоп'ячий вигук, хотілося тепер добрати позу Сулеймана Пишного, та знітився перед поглядом Аззем-паші, зрозумів, що позувати перед ним було б ще смішніше.

— Ти моя права рука, — заговорив спокійно, — та замість допомогти, я чую від тебе тільки вщипливі зауваження і, якщо хочеш знати, відчуваю погорду до особи султана.

Аззем-паша опустив голову, і зрадів Ібрагім, що кориться йому нині й великий візир. Та не слова покаяння донеслись до вух султана, а річ, яка примусила б кожного в Турецькій імперії задуматись, насторожитись, злякатись.