Роман Іваничук - Манускрипт з вулиці Руської

Вернутися! Але як — коли там Жолкевський? Я ж завжди був з ним...

А що, коли ми, суспільна верхівка, станемо враз самі колонією прокажених? Хто нас лікуватиме? Та ніхто — нас знищать. Робучий люд це зробить...

— Думки, що бентежать і гнітять душу, йдуть від диявола, — закінчив проповідь Соліковський.

— Кожен польський шляхтич від народження є сонцем. Народжується, як сонце, з шляхетського гнізда і покликаний розбивати всі хмари, що затемнюють його славу, — ухилився Жолкевський від хвальних слів на адресу ордену.

— Польська нація — нація шляхетська, а католицизм — шляхетська релігія. Хто хоче бути шляхтичем, хай стане спочатку ревним католиком! — доповнив гетьмана Данилович.

Шимоновичева черга. Він нескладно імпровізує. Йому здається, що за нього говорить хтось інший — це не його слова:

Голос поета заглушує рев фанатиків, ревні католики й католички скаженіють у екстазі, вони вітають свого речника благоговійним виттям; Шимонович умовкає; відчиняються двері запустілої королівської лазні, Соліковський освячує кропилом приміщення; слуги Жолкевського й Даниловича котять великий камінь, який стане наріжним у майбутньому єзуїтському костьолі; рев наростає, жаки катедральної школи войовничо вигукують, архієпископ запрошує духовну і світську знать до свого палацу на обід; жаки заохочують побожну чернь поетовим словом, натовп звіріє — суне, біжить, рине в європейський квартал мститися іудеям, які не віддали єзуїтам своєї святині.

«А чому мені весь час здається, що Жолкевський мій друг? — приходить до Шимоновича думка, він зупиняється, відстає від косяка запрошеної на архієпископський обід знаті. — Чому мені повинно так здаватися — синові простої швеї?! Геть звідси, геть назавжди — очиститись треба від ганьби, якою я покрив себе в ім'я найвищої слави бога...»

Він ішов Сокільницькою дорогою навмання і думав про маєток під Замостим, де знайде забуття і спокій, де створить справжню поезію, за яку прославлять його вдячні родаки.

Старший братчик Іван Красовськнй хотів багато сказати людям, які зібралися нині в братській ізбі на Зацерковній. Можливо, це мали бути слова гніву й протесту проти освячення єзуїтського дому у Львові або ж — утіхи й надії, проте жодне слово не мало сили зірватися з уст. У просторій кімнаті було глітніше, ніж тоді, коли приїжджав Іван Вишенський; стривожені й пригнічені міщани поглядали на своїх провідців хто із сподіванням, хто з недовір'ям: який глузд з вашої роботи і ваших слів, коли поза вами, поза нами всіма патриції й русинські панове й попове роблять усе, що задумали, — вільно й безкарно. Унія підписана, перший український «мученик за віру» Іпатій Потій зайняв митрополичий престол, месника четвертували, мовчать дзвони й люди, нині ж Львів обсотує чорне павутиння, яке завтра уб'є все, що здатне чинити опір, — кого задушить, кого злякає, з кого висмокче живу кров і залишить сукровицю для животіння. Що ви можете нині сказати, старші братчики, але кажіть щось, ми прийшли до вас у тривозі й надії.

— Ми переможені, — промовив Красовський і замовк.

Ректор братської школи Іван Борецький теж мовчить, схиливши на стіл голову. Ну, міг би він повідомити братчиків, що зляканий рокошем король наказав занести у сеймову конституцію параграф, який дозволяє людям грецької релігії відправляти свої набоженства без жодної переміни обрядів — хто повірить у ці пустопорожні слова, коли нині влада узаконює у Львові єзуїтську сваволю.

Молодий дидаскал Роман Патерностер нервово посмикує чорний вус, зневіра старого Красовського будить у ньому лють на слабодухість братських провідців. Та невже ми, які стали із темних ремісників просвітителями, з корчемних служок — дидаскалами, з паламарів — проповідниками, так і не виросли до борців? Ви ще ні разу не зіткнулися з єзуїтами, а вже злякалися, а я бачив в Італії інквізиційні моторошні походи і бачив теж людей, які гинули на стосах, — не всіх і в пекельному вогні діймав страх; навіщо починали, коли при першій сутичці здаєтесь; якщо духу мало, пощо було надуватись; таж ми іще, хлопчиськами будучи, били жаків; це ж добре, що єзуїтство спливає на поверхню, на видноті стоятимуть, легше буде їх бити, а ви...

Мовчить і Юрій Рогатинець. Від нього й не чекають промов. Він усе сказав своєю «Пересторогою», яка закликала русинське поспільство менше дбати про спасіння своєї душі, більше — про діяльний захист перед католицтвом. Що ж, Юрій міг би ще раз повторити викладені в трактаті думки, але нині ні слова, ні книги ваги не мали: на плацу біля Низького Замку владці посвячували темну силу на відверту боротьбу з некатоликами, слова і книги у цей мент перестали бути зброєю.