Роман Іваничук - Манускрипт з вулиці Руської

Роза здригнулася, зляканими очима глянула на чоловіка, зашемрав натовп, Нахман згорнув у торбину гроші й подав дружині.

— А тепер іди. Посилає тебе вся громада, як Юдіф у табір Олоферна. Юдіф принесла голову, ти принесеш грамоту.

— Вей, вей, наша Guldene Rojse! — вигукнула Хайка і зареготала. — Вона сама золото, сама золото!

Хтось штовхнув жебрачку, і та зникла під ногами юрби.

Того дня староста Єжи Мнішек наказав єзуїтам узяти під свій дім королівську лазню, єврейській гміні подарував синагогу і в додачу глинянську митницю.

Роза Нахманова у Мнішековій спальні творила легенду.

Запрошення, з яким прийшов до Шимона Шимоновича посланець Соліковського, звучало як наказ. Архієпископ повідомляв, що на плаці праворуч Низького Замку біля колишньої королівської лазні відбудеться урочисте відкриття єзуїтського дому й закладення каменя під костьол єзуїтів; присутність знакомитого поета вельми бажана і, зрештою, необхідна — poeta clarus [59] [59] Славний поет (лат.) повинен привітати введення солідасів Ісуса в храм.

Шимонович думав: коли він дав привід Соліковському розпоряджатися його часом, волею, бажанням, його поглядами й словом? Хіба не відомо архієпископові, що Шимонович співчував рокошанам і є ворогом ордену? А втім, ворогом ордену був і Жолкевський, а нині він і його зять Ян Данилович, як повідомлялося в запрошенні, власноручно закладатимуть наріжний камінь під єзуїтський костьол. Як це трапилося так, що проти волі народу, політиків, мислителів чорний орден проникає у всі клітини державного організму Речі Посполитої?

У пам'яті спливли слова політика Яна Щенсного Гербурта, засудженого нині до страти; він їх виголосив на рокошанському з'їзді у Сандомирі минулого року.

Листки із текстом виступу Гербурта розійшлися по всій Польщі.

«Хто убив французького короля? Єзуїти. Хто спричинився до ребелії на Уграх, хто є причиною розрухи в Англії? Хто спровадив ложного Дмитрія на Москву й наразив нас усіх на смертельну небезпеку? Єзуїти! Струп, гнойовище, гнізда свої в королівському дворі завели і від голови вітчизну розкладають. Погляньте, до чого вони довели нас у московській інтризі: не над Москвою, а над нашими лицарями злочин їх метиться, бо за віщо гинуть наші сини в чужому краю? Биймося з єзуїтами гірше, ніж з татарами, дома в нас ворог!»

Чи можна придумати правдивіші слова, а не відгукнувся на них ніхто з проповідців Речі Постолитої. Мій старий друг Жолкевський став на їх боці. То що я можу один зробити? А втім, нинішнє моє слово забудеться, розвіється, мов із сухого гнота дим...

Їх було набагато більше, ніж міг собі уявити Шимон Шимонович, чорних жуків у реверендах з білими пелеринами, в низьких крислатих капелюхах, з вусами й клинцюватими бородами, з хрестами й орденами на шиях.

Поет аж зіщулився: коли вони встигли наплодитися у Львові? Адже з часу їх введення і донині про них, солідасів Ісуса, тільки говорили; проти них протестували лише як проти ідеї, їх підтримували з костьольних амвонів — теж як ідею, а самих ніхто ніде й не бачив... Шимоновичу згадався нещасний Кампіан, який теж хіба що відчував у собі страшну хворобу, а проявилася вона в одну мить синюватими плямами по всьому тілу.

Шимон наближався до моторошно чорного півкола святих отців, котрі, понуривши голови до такого нахилу, щоб дивитися не вище як на підборіддя Соліковського, викрикували коротко й дружно після кожного вірша молебня сакраментальну фразу: «Ad maiorem Dei gloriam!»

Вернутися? Але як, коли там стоїть Жолкевський, тож, певно, він розпорядився запросити мене на це зборище, щоб не бути самому в своєму відступництві.

Для найвищої слави бога... Усе для неї; незалежність Жолкевського — он стоїть він поруч із своїм зятем одеським старостою Яном Даниловичем не як вчорашній повелитель, котрий великодушно дозволив єзуїтам відкрити свій дім у Львові, а як придаток до могутньої сьогодні святенницької камарильї. Усе для слави бога... Життя тисяч поляків, збунтованих проти єзуїтства, під Гудзовом. Життя Антоніо Массарі й Пилипа Дратви. Доля славного лікаря Альнпека. Життя сотень тисяч людей під Москвою. Воля усіх, хто не католик. Воля й католиків. Гідність поета Шимона Шимоновича.

Для бога? Таж ні! Ніхто з них у бога не вірить. У бога найменше вірять ті, які найближче стоять до римської церкви. В Італії набожності зовсім не існує — римський двір і Ватікан замінили її цинізмом. У Іспанії віру підмінено страхом. У Польщі Петро Скарга замість віри вводить послух. Єзуїти стають, якщо треба, дипломатами і військовими капеланами, броварями і торгівцями вина, лікарями-шарлатанами, які продають під час мору святі пігулки, і лихварями, котрі віддають капітали під проценти...