Роман Іваничук - Манускрипт з вулиці Руської

Жолкевський зрозумів: все це робота Соліковського. Зашморг затягнуто, відступати нікуди — сам знищив своїх союзників під Гудзовом. «А хто зна, — подумав, — може, так і треба... Може, справді, єзуїти — перст божий?»

— Встань, жоно, — мовив похмуро. — Встань. Я обіцяю.

Сеньйор єврейської гміни Нахман Ізакович вийшов на галерею свого будинку, який заступав готичну, невисоку синагогу, притулену задньою стіною до міської зброярні, й перед мовчазним понурим натовпом розірвав на собі камзол.

Плач і ридання дружно вдарились об мур гетто. Старі жінки зривали намітки з голів і рвали волосся, чоловіки били себе кулаками в груди, дівчата співуче голосили, підводячи над головами заломлені руки, перелякані діти верещали — лемент, якого не бувало й під час погромів, пронісся над усім містом і раптом стих: Нахман застебнув камзол.

— Браття, плач не допоможе, тільки один бог, — він підвів руки й звернув до неба балухаті очі. — Ні одна сльоза хай не впаде більше з ваших вій, ні одна рука хай не сягне по камінь — влада прислала нам оцей страшний рескрипт, а всяка влада од бога. Тож помолімся йому, щоб зм'якшив свій тяжкий присуд. Молімся!

Єврейська громада разом упала на коліна, шепочучи, викрикуючи й виспівуючи псалми Давида, припав обличчям до поруччя галереї і Нахман, та ненадовго, він випростався і вийняв з кишені магістратський рескрипт.

— Браття, слухайте всі, що з божого повеління записано в цьому панствовому документі. В ньому записано, що євреям не можна мати в християнських містах своїх божниць...

— Ой вей, ой вей! — застогнав натовп.

— Ша! — викинув руку Нахман. — Рескрипт гласить, що італійський будівничий Павло Римлянин не міг збудувати нам цієї синагоги, бо як може християнин будувати єврейські святині? То коли він не міг збудувати, то, значить, не збудував, а коли не збудував, то її нема...

Здивований натовп мовчав.

— Дивуєтеся, куди ділась? А це не синагога, це молитовний дім родини Нахмана Ізаковича, яку спорудив він, або його батько, або його брат — сказано ж. що не Павло Римлянин!

— Йо, йо! — загомоніла юрба. — То справді молитовний дім пана сеньйора!

— Ша!.. Але в рескрипті львівського старости сказано ще й таке, що я незаконно взяв під свій молитовний дім плац, на якому колись стояв кінський млин одеського старости...

— Ну і що? — почувся вигук.

— Що — ну і що? Ша... Нам не можна ставити синагоги, і нам Павло Римлянин її не поставив. Так записано чорним по білому. Але ми незаконно забрали плац, і його треба в старости викупити. Нині треба викупити, бо завтра прийдуть сюди отці-єзуїти, здеруть із стіни священний сувій Мойсеевого П'ятикнижжя, винесуть стіл для святого письма, поламають свічники, перевернуть бочку з водою для миття рук, позривають світильники із стелі і залишать тільки лавки, а на даху поставлять хрест. А ви — ну і що...

— Ну то що? — знову впало з натовпу.

— Як ви питаєте, то я відповім: складайте зараз гроші на цей ось столик, біля мене!

Ніхто не зрушився з місця.

Тоді з гурту, з-поміж людських ніг, виповзла навкарачках жебрачка Хайка, яка жебрала під синагогою, підвелася й потюпала до галереї. Вийняла з великої торбини меншу й подала її Нахманові.

— Що — ну і що? — повернула голову до людей. — Я мушу дати, бо як заберуть синагогу, то де буду жебрати?

Євреї опустили голови, сеньйор Ізакович висипав з Хайчиної торбини на столик мідяки й срібло, порахував, потім глянув на людей і докірливо похитав головою.

— Вей мір, як не соромно — бідна Хайка пожертвувала дев'ять золотих і шість грошів, а ви — в шовкових мантіях, в оксамитових ярмулках — не хочете витрусити кишень? Ну-ну, Хайка зрозуміла, що не буде мати де жебрати, а чому бургомістр кагалу не подумає, де буде правити суд? А шкільник куди буде скликати правовірних на молитву? А де правитиме службу рабин? Де помолиться за добрі торги купець, де різник, шапкар, золотник випросять у бога удачі, де, врешті, грішник відмолить свої гріхи? Де, питаю? А грішні ми всі, всі!

Спочатку поодинці, а потім дружніше підходили євреї до ганку і кидали на столик гроші, купа коштовного металу росла, росла, а коли пройшла вся громада, знову притюпала до Нахмана Хайка і спитала:

— А ти святий, Нахмане, що не даєш нічого? Сеньйор не відповів. Повернувся, зайшов до кімнати, а потім вийшов — не сам. Поруч з ним стояла струнка чорноока жінка з довгими гебановими кучерями — Роза Нахманова, про красу якої говорили у всьому старостві.

— Ці гроші віднесе Мнішекові моя Роза. Так хоче пан староста, — сказав Нахман.