Адриан Кащенко - Борці за правду

Звістка про рішучу перемогу козаків та татарів над поляками і про визволення України досягла вже до Марини і болюче відбилася в її серці. Зараз дівчина мовчки одягала на себе нове вбрання, а сльози мимоволі покропляли те вбрання пекучою росою.

— Про що ж ти, доню? — упадливо спиталася Астара, допомагаючи Марині вбиратися. — Тепер те, чого ти бажала, здійснилося: твоя Україна вільна.

— Я з радощів, Астарочко! — не признавалася дівчина. — Тепер до рідного Бугу повертаються з походу козаки. Іх вітають… грають троїсті музики… Дівчата перестрівають своїх милих… починається кохання… весілля… співи… танці…

Марина не договорила і, впавши головою до подушки, почала ридати, як дитина.

— Чого ж ти, чого, Мариночко? Чого ж ще бажати? У твоїй країні щастя й радість!

— А я… а я, Астаро? Мене немає там! Я тут у неволі, у чужій стороні. Я повинна зріктися завтра своєї святої віри, побусурманитись, стати жінкою хана і навіки відцуратися рідної України… І його зріктися, Астарочко!… Його… мрії своєї! Пожалій же мене хоч ти, Астарочко! Немає на світі моєї неньки… І щастя її, що не діждала вона цього нещасливого дня, коли дитина її, що вона вигодувала своїм молоком, що колихала у колисці, приспівуючи пісень, і хрестила на святий сон, зречеться того святого хреста й побусурманиться.

Астара голубила Марину, як рідна мати, і втішала, як тільки вміла.

— Не побивайся, дитино моя! Адже ти не з своєї волі! Ти бранка, і хоч так, хоч сяк, а змушена дістатися якомусь бусурманові на втіху. Доля вже твоя така нещаслива. Доля ж од Бога, а Богові коритися треба!

Марина потишилася, увійшла у себе і більше не виявляла словами своєї нудьги.

Опівдня прибув хан з візірем та Хамамбетом мурзою, на чолі чималого загону війська. Старший євнух, вибігши на двір, як і провожаючи, підставив ханові під ногу своє плече і той зліз з коня. Тут саме мулли заспівали по мінаретах на намаз, і хан пішов через двір свого палацу до найбільшої ханської мечеті.

Увечорі хан завітав до покоїв Марини, а на другий день мулла читав над нею якісь молитви, і дівчина стала бусурманкою й жінкою хана. Все це сталося без ніякого змагання з боку Марини. Вона додержала слова, що подала ханові і перед муллою вдавала із себе байдужу до того, що він з нею робив, а з ханом поводилася ласкаво і вдавала з себе навіть веселу.

Після першої ночі спільного життя з Мариною Іслам Гірей ще більше закохався у неї, а що далі протягався час того життя, він все дужче та дужче пришивався до своєї молодої жінки, Газізі. Щоб догодити їй, він звелів упорядкувати для неї окремі просторі покої у своєму палаці біля гарему. До тих покоїв був відокремлений невеликий закуток двору з водограєм і кількома деревами, так що молода жінка мала можливість, повсякчас, як забажає, виходити під блакитне небо й дихати вільним повітрям, а щосвята Марині не заборонено було їздити ридваном з Астарою й євнухом по околицях міста.

Сам хан приходив тепер у Маринині покої не тільки увечорі, але й удень, і часто цілі години сидів у її затишному кутку, смокчучи свїй укоханий кал'ян.

Так минув рік. Іслам Гірей майже забув про свій гарем і все більше звикав до покоїв своєі Газізі. Вона була тепер всесильна, і євнухи тремтіли з її погляду. Все робилося так, як вона того бажала, але бажання її були дуже невеликі: вона вимагала тільки, щоб біля неї завжди була її вірна служниця та щоб хан не дозволяв своїм підданцям чинити хоч і найменшу шкоду Україні.

Одного вечора, рано повесні, хан прийшов до неї сумний і знервований. Марина зразу те помітила. Набивши йому і запаливши, як завжди, кал'ян, вона сіла біля його ніг на подушці і почала допитувати:

— Бачу, що мій добрий цар сьогодня невеселий, а через що це, того не відаю. Чи не гнівається мій володар на свою маленьку дружину?

— О ні, світ моїх очей, Газізю! чи можна ж гніватись на мою запашну квітку? Навпаки я прийшов до своєї любої дружиноньки, щоб знайти спокій у ясному погляді її очей.

— Що ж стурбувало великого хана?

— То справа не жіноча.

— Так як же бідна Газізя буде заспокоювати свого володаря, не відаючи про те, що його стурбувало? І через що хан гадає, що Газізя не зможе подати йому пораду в його не жіночих, а у великих справах?

Хан підвів Марину за руку і посадив поруч себе на софу.

— Великий падішах, Газізю, вимагає у своєму до мене листі, щоб я знову йшов з ордою на Польщу.

— Як? — злякано спитала Марина. — Хіба знову на Вкраїні війна?

— Гетьман давно просить мене йти йому на поміч, бо поляки вже знову почали війну проти нього. Але чи повинен же я, прирождений хан Батиєвого роду, бути на послугах у гетьмана?