Адриан Кащенко: Борці за правду

(історична повість)

Весна почала вже вбирати степ у зелені шати, оздоблені ріжноколіровми квітками. Від краю до краю неба, скільки оком глянь, простягся той степ тихий, покійний і рівний, як море у теплий безвітряний день. Ні ярочка у степу, ні горбочка… Тільки могили, нерухомі степові вартові, край неба бовваніють, про минуле згадують…

Тільки орел, що розпластавши у повітрі могучі крила, кружляє під самою хмарою, спромігся розглядіти, що серед того зеленого моря, глибоко у нього пірнувши, біг кіньми невеликий гурт козаків. Мов чорні комашки посувалися ті козаки по безкрайому степу з півночі на південь, все далі та далі від рідної України, туди, де віра погана, де неволя бусурманська — розлука християнська.

То їхав Богдан Хмельницький з своїм сином Тимошем та з славними товаришами: Богуном, Джеджалієм, Бурляєм, Довбнею та Влучаком. Вони їхали з Січі Запорожської до хана кримського, просити його помочі на поляків, що повернули славне козацтво на хлопів, поодбірали собі у козаків грунти й маєтки і ганьбили те, що є найдорожчого у людини — ганьбили честь жінок та дівчат українських.

Попереду на буланому огирі, красувалася величня й могутня постать Богдана Хмельницького. Його червоний жупан з довгими впльотами брав у себе очі, мов пишний мак, що зацвів серед зеленого степу. Високе чоло Богданове поділялося надвоє глибокою зморшкою, над очима його збігалися докупи рясні брови, а довгі вуса, обгорнувши уста півколом, мов застигли у своїй пишній красі. На всій постаті козацького ватажка відбивалася глибока дума й рішучість.

Не за легку справу брався Хмельницький. Він брався за ту саму справу, що через неї Наливайко, і Сулима й Павлюк загинули лютою смертю під руками катів, за справу визволення України з під лядської кормиги… Козацької сили немає… Реєстрові козаки у ярмі й покірливі гнобителям своєї батьківщини… Навіть коло самої Січі Запорожської стояла польська залога, що зараз гналася за козаками, намагаючись захопити непокірливого Чигиринського сотника і запровадити його у Варшаву на ганебне катувавня й страту.

Поруч з Хмельницьким з одного боку їхав кремезний, як дубовий пень, довговусий козак Богун та високий мов дзвіниця Джеджалій. У обох запорожців були за плечима рушниці, біля боку шаблі, а за поясом пистолі. З другого боку від Богдана басував конем син його Тиміш, бравий, чорновусий парубок, у блакитному жупані, а позаду їхали: запеклої вдачі козак Довбня, з келепом замісць шаблі біля боку, та два посивілі вже січовики: Бурляй та Влучко.

Зброя цього останнього запорожця теж одрізнялася від зброї товариства: за плечима у нього, замісць рушниці був лук та сагайдак з стрілами. Влучко не любив рушниць і глузливо звав їх пукавками, додаючи, що вони на полюванні тільки полохають дичину, а на війні виявляють вояків ворогам. Влучко давав перевагу луку та стрілам, "бо ними", говорив він, "ще за дідів і прадідів наші козаки стріляли". За теж і справді другого такого влучака, як він, не було на всьому Запорожжі.

— Про що замислився? — звернувся Богун до Хмельницького. — Дасть Бог, все вийде на добре. Нам тільки б за допомогою Орди взяти хоч одну добру перемогу над ляхами, а там повстане вся Вкраїна, заблищать ножі та списи, і будеш ти гетьманом.

— Або на шибениці… - обізвався Богдан. — Або жили з мене живого тягтимуть… або спечуть, як Наливайка.

— Чи від тебе це чую, Богдане? — здивувався Богун. — Ти страхаєшся? Ти вагаєшся?

— Ні, не страхаюся! — рішуче одповів Хмельницький. — Хоч би воно й сталося так, то не боюся. Або смерть мені, або воля Україні! Коли б я боявся смерти, то не поліз би у пащу звіру, що його сам раздратував. Адже не забув ще хан того, що я з Запорожцями попалив та поруйнував береги його Криму, а до того ще потопив п'ятнадцять бусурманських кораблів з крамом та військом. Чи не наготовив він за для мене, замісць помочі, довічну неволю або й смерть!

— Ні, того не бійся! — обізвався Джеджалій. — Сміливого ворога хан поважає. Татарські хани завжди були лицарями, і через те, що ти сам ідеш до хана своєю волею, тобі не буде зроблено ніякого лиха. Бурляєві, що теж морем водив козаків і Сіноп поруйнував, теж на мою думку, нема чого боятися, а от мені, так справді, коли б не здобути лиха за те, що зрадив я свою, бусурманську віру та приєднався до вас, запорожців.

— Ви всі складаєте мій почот — сказав Богдан — і як що моя справа вийде на добре, то з вас нікого не насміють зачепити.