Сава Божко - Заклятий козак

Повертаються з річки челядники панські. Між ними й Марко.

- Добрий вечір, тату, - почув старий над вухом.

- А? Здоров, синку. Чого ж ти вже так одцурався, що й очей не показуєш? Мало того, що селяни звуть панським катюгою, та вже й рідного батька забувати став.

- А кого ж я тут катую? Я ж, здається, по нашому селі ще ніколи за даниною не їздив?

- Так по інших селах дереш шкуру з нашого брата в панські хороми. Та тягни з людей, але ж батька рідного не цурайся. А то бач, які жовті чоботи надів. Це ж пан з Варшави привіз?

- Ой, тату, краще б мені не бачити зроду-звіку цих чобіт, - сказав Марко й сів поруч батька.

- Прив’яжи, синку, коня до тину, чому ти його в руках тримаєш?

- Ще не звик. Татарський. Одбив у татарина, як робили наскок на Аслам-Кермен.

Любується Марко, а батько:

- А дивись, синку, в тебе очі молодші, чи то з гори од хором летять вершники на село, чи що?

Марко глянув. З гори дійсно летіли десятків зо три панських челядників. Ось ближче, ось він пізнає старшину Вовка. А той підбіг та:

- Сидиш тут, вражий сину, цьому старому псові в рот беззубий дивишся, як ворона в кістку, а панського наказу не виконуєш!? Тпр!..

- Якого наказу?

- Як якого? Доброго челядинця маєте? Козаком зветься? Та знаєш ти, що для надвірного козака воля пана - божа воля?

- Не лай його, - він син мій, тому й одвідує.

- Мовчи, старий собако! - Свиснув гарапник, обвившись навколо сивої голови Охрімової. Не встиг Марко й зглянутися, як Вовк з челядинцями тільки куряву за собою послали, а старий лежав з розбитою головою. Кров юшилася цівкою… Куля, що була на юнці гарапника, пробила скроню. Старий помирав.

- Прощай, синку… Воля панська - воля божа…

Вже й стемніло, а по селі йшов стогін і ґвалт. Кричали чоловіки, плакали діти, голосили жінки. А через все це час од часу свистали гарапники й чулося:

- Виходь! Кажу тобі, - виходь! Або:

- Та бери сокиру, старий чорте, що ж ти голими руками пилятимеш дуба, чи дурним своїм носом довбатимеш човна?

- Та куди ж я піду з малою дитиною?

- Чорт її не візьме так само, як і тебе! Попечеш дві доби хліба та й прийдеш.

- Та кому ж це так їсти забажалося, щоб його, сучого сина, черви поїли!.. - кляла, обливаючись слізьми, стара Петриха…

* * *

Коли зовсім стемніло над селом, тоді весь ліс, що по той бік річки, ожив. Горіли вогнища, підіймаючи червоні голі руки до темного неба. А з лісу чувся дзенькіт сокир, тріск дубів, що після столітньої стоянки падали, ламаючи молодняк.

Кричали панські челядники:

- Гей ти, опудало чортове! Чого ото вже поперека треш? Чи хочеш, щоб гарапником почухав?

* * *

Марко не чув, як вигнали селян. Він найшов у старого в сінях лопату, перекинув батька через коня й тільки закурів через гору, за село. Там на могилі, що стоїть якраз над великим татарським шляхом, він спинився й спустив полегеньку тіло з коня.

Припнувши коня за повід до кам’яної баби, він сів над батьківським трупом і замислився.

Опущений на землю батько обперся спиною об кам’яну бабу, - ніби живий сидів. А дуже часто траплялося, ще коли Марко був маленький, приходив сюди батько з ним. Він вилазив на бабу, а батько сідав отут і замислювався. Бувало щось копає батько, риється в землі, а Маркові що? Плига далі з баби, не дивиться. Часто ходив батько на оцю могилу й бувало говорив, щоб і поховали його тут, коли помре. Тому Й привіз його сюди Марко.

Кінь захріп і поступився на Марка. Той прокинувся. Восьмеро вогників тріщало й наближалося до могили.

- А тю! - крикнув Марко; вогники одскочили, але замість тріску почулося навколо могили:

- А-гу-гу-у-у! - довге та жалібне розляглося степом. - А-гу-гу-у-у!..

Одчепивши од сідла лопату, Марко старанно почав копати батькові яму. Хоч і не з жахливих він був, але мороз якийсь по спині йшов під звуки вовчих пісень. А головне боявся Марко, щоб кінь не переполохався та не забіг.

Заклопотано він все дужче тиснув на лопату, коли раптом щось брязнуло. Місяць, що підбивався на сході, освітлив розбитий лопатою горщик, а в ньому купа золота.

- Ага? Так ось чого батько нагадував про те, щоб його тут поховали та щоб я сам викопав могилу! - пригадав Марко.

Чув Марко од старих людей про скарби зачаровані, жах брав колись, слухаючи казки. Але тепер він не злякався. Одв’язавши мерщій од сідла зайву торбу, вигріб з ямки туди червінці й копав, доки втомився. Землі накидано було чимало й Марко насилу вибрався з ями. Нахилився до батька, подивився на чорну смугу, що гадюкою повила стару сиву голову.