Сава Божко - Заклятий козак

- Так то воно, пане Дмитре, так. Та не забувайте й того, що коли цікавляться турки нашим хлібом, то не менш їм потрібні будуть і полонені з наших селян, що їм постачають татари. Останні не погодяться на таку вигадку, й не буде діла.

- Буде! Кажу - значить буде. - А потім того, - додав пан Лучко, - хто вам буде тую фортецю будувати? Коли будують тут поблизу, то всі зацікавлені у власній охороні, а хто піде будувати під самим носом у татар?

- Як хто? А хто будував оці хороми, хто будує палаци князям Острозьким, Ружинським, Радзивілам? Поспільство, селяни, - ось хто. .

- А коли не захочуть?

- Батогів! Челяді наказати, щоб у три нагаї гнали. Та ви знаєте, які права в цьому надаються панству після останнього з’їзду шляхтичів у Варшаві? Бити, псячу кров, коли не слухається й не робить, - ось що сказало все благородне панство на тому соймі.

- Побачимо, - сказав пан Лучко. - А тепер доброго сну.

- Пора й мені, - сказав і Вишневецький.

Челядник Марко Голий не пішов на село. Він десять разів перемивав свого коня, якого добув у татар під час останнього наскоку, чистив рушницю, пістолі, а особливо шаблюку. Він нею зарубав старого татарина, що не хотів віддати свою доньку. Рубався старий, конем втікаючи, а за спиною в нього дівча було. Коли б не оце дівча, проткнув би Марко списом старого татарюгу, та жаль було дівчини. А ще більший жаль бере його, коли згадає ту хвилю, як пан Лучко забирав її в нього тоді ж після бійки до себе… Він її бачив і під час повороту додому. А під час перепочинків він їй води подавав, їсти. І хоч вона й плакала, й сумна була, а все ж таки брала з його рук хліб і печене м’ясо, пила воду и навіть шептала щось.

- Може, дякувала, - мріє Марко, а далі згадав останній час. Під’їхали до двору. Вона вкупі з іншими дівчатами під охороною входила до панських хором. Порівнялася з ним, що стояв останнім біля порогу і тихо, тихо з-під чорних очей:

- Прощай, козаче…

- Невже вона знає по-нашому? Звідки? Де вона тепер? Хоч би вісточку передала. Чи замучив Лучко, чи самому Вишневецькому передав?

- Глянцюй її та точи, бо знову скоро пригодиться, - вчулося Маркові над самим вухом. Оглянувся. Перед ним в сяйві каганця стояв старий Яким, - джура Вишневецького.

- О? Чого не ви, пане Якиме, у нас, челядників? Не подоба джурі самого князя та заходити до простих людей, іде й у таку добу.

- Тс-с! Молодий та мудрий. Ходім лишень зо мною.

- Куди?

- Сам узнаєш. Ну?

- Чи ходім, то й ходім, - промовив той і, повісивши шаблю через плече, вирушив за ним.

Темна ніч сховала їх в себе, як сховала і ту нараду, що відбулася в князівській світлиці…

* * *

В селі тихо й спокійно… А над селом угорі золоті стовпи комашні то підіймаються вище, то знову падають. Золотить сонце комашню, хрести нової церкви, що стоїть на горі, а хороми князя Дмитра Вишневецького, високі та білі, аж рожевим пилом окутуються із західного боку.

Повертаються косарі з в’язальницями. Спокійно, лагідно. Тут і там із зелених садків піднімаються стовпи диму, - варять вечерю робітникам удома.

А на річці панські челядники ґвалт підняли: купають коней, ті кричать, іржуть.

Все це бачить і чує старий Охрім Голий. Сидить на призьбі, поглядає з-під своїх натруджених рук туди, де заходить сонце. Багато разів вік за останні часи спостерігав його захід, а сьогодні все ж здається воно не таким, а чомусь кращим.

- Невже й сонце міняється, як і все навколо?

А змінюється все. Ось недавно він, молодий та зелений, вкупі з товариством покинули паків аж під Острогом та втекли сюди на вільні землі. Втікаючи, померла перша дружина Охрімова в дорозі, не залишила й дитини од себе. Хоч і погорював поки що, але ж зате ні тобі панщини, ні тобі одбучі якої - живи, як птиця. Там, де зараз розкинулося поле, - чагарники та трави вищі за чоловіка були. Тільки отут, де зараз пишаються хороми князя Дмитра, була невеличка прогалина. Отут і осілися вони господарювати. Земля родюча, зерна на два роки дівати нікуди було. І все це недавно. Оженившись Охрім удруге, пожив років зо три. А потім літ 18 назад татари пограбували, заховався він з малим Марком в чагарники, а жінку забрали. Забрали Й сусідських. Жалко всіх старому. Але ще більший жаль бере, коли пригадає свою вагітну дружину, яку, оповідають, прив’язали до коров’ячого хвоста й вкупі з іншими та худобою погнали на Крим.

А Марко, єдиний син старого Охріма, покинув старого, не схотів робити вдома й пішов до хором служити.

- Ой, красунь же, - кажуть люди, - ваш Марко. Та що той стан, та що ті брови, а очі, мов терночок. Увесь у матір - хай їй легенько згадається, де вона є, та хай царствує, якщо померла. От якби тоді та дочку привела. Ото краса була б. Та забрали харцизи-татари…