Сава Божко - Заклятий козак

- Артилерія! - Сказав Івась, що йшов побіч Марка.

Одна гармата загрузла в піску. Коні стали. Вояк з жовтим левиком спокійно чекав, зухвало пересунувши шапку на вухо.

- Рушай! - гукнув хтось з піхотинців.

Артилерист навіть не глянув туди, звідки йшов вигук. Коні мусять відпочити. Він зіскочив з гармати.

- Вйо! - сказав по хвилині.

Він пхав гармату і його грубі чоботи глибоко вгрузли в пісок.

- Дивись! - Засміявся піхотинець. - Йому здається, що він оре.

- Оре, друже, оре, долю оре свою і нашу!

Маркові пригадався знайомий. Це було перед роком.

- Ідеш до Дивізії?

Знайомий здвигнув плечем.

- Тепер? Маю крамницю. Думаєш, військом усе здобудеш? - Крикнув злісно Маркові навздогін: - Економія! Господарство!

Цей знайомий ніколи не цікавився економічними справами. Його устами говорила жадоба і страх малої людини.

Марко прямував своєю дорогою, гордий з того, що в цьому історичному змагу він віднайшов суть свого існування - жити для інших. Історичні події, - думав, - це дійсні, реальні факти, тільки у спогадах вони дістають інші форми і майбутнє бачить їх в іншій перспективі. Але їхня суть і вплив на перебіг років є все ті самі, незмінні.

Коли Марко роздумував про свою вітчизну, бачив, що тут квітло неустрашиме життя, що люди жили не сьогоднішнім днем, а днями, яких ще не було. Крізь свої будні проходили з погордою. Війна захопила край чотирма своїми їздцями і в нікого не було співчуття до жорстокої долі народу. Довкруги нього існували люди з глибокими борознами на лиці, наче моряки, яких раз-у-раз шарпають солоні вітри.

Марко ніс важкий наплечник, зброю і набої з якоюсь дитинною радістю. Він пережив цю війну в дії, а не в атмосфері тривоги за своє життя. Глянув поза себе. Ішло військо, одна велика спільнота, що перед нею зникає непевність, безнадія і страх. *

Пізніше був відпочинок. Вояки мили ноги в плиткому струмку, що пробирався спокійно серед вологої сочистої зелені берегів.

Густі верболози обросли його низькі береги. Коли Марко, відсвіжений і сильний, ішов у село - побачив молоду циганку, що з поля йшла в його сторону. Довга спідниця колихалася за кожним кроком і Марко з приємністю глядів на своєрідні ритмічні рухи її тіла. Це була струнка смуглява дівчина.

- Поворожити, хлопче? - спитала його, відслонюючи в усміху білі здорові зуби.

Марко ввічливо усміхнувся і простяг до неї руку. Його долоню торкнули вузькі тендітні пальці циганки.

- Дивне твоє життя, - почала дівчина, приглядаючись уважно лініям руки. І враз її очі стали великі, вона з жахом глянула на Марка і відступила від нього.

- Що сталося, циганочко? - спитав її.

Дівчина не відповіла. Якийсь незрозумілий звук переляку вирвався їй з уст і вона почала втікати.

Марко зареготався. З-під сусідньої клуні споглядали вояки на чудну картину. Дівчина зникала вже в селі між хатами.

Вночі Марко не міг заснути. Глядів крізь вікно в простір. На обрії рожевіло небо, іноді спалахуючи червоними світлами. Це горіло якесь далеке село. Великий спокій царив довкола. Марко вийшов, настав час його вартування. Ходив спокійно вулицею із зброєю, перевішеною через рам’я. Вояки спали міцно, розкинувши руки, згорнувши долоні, тверді від трудів, молоді юнацькі долоні. Марко сів біля клуні і спостерігав як вони спали. В підкованих чоботях і в одностроях. Фронтове поготівля.

В повітрі поплив запах юхтової шкіри. Десь у темряві зафурчало авто і вузенький сніп світла осяяв дахи і крони дерев. Авто завернуло наліво. «До штабу», - подумав Марко.

* * *

Цього ранку Марко одягнув охоронну блюзу в бронзові і жовті плями. Сидів у придорожньому рові, в сталевому шоломі, сидів біля вояків своєї сотні і глядів туди, звідкіля тягли горизонтом темні дими, що рожевіли час до часу відблисками вогню. Пестливо поклав на коліна свій автомат. Сидів вигідно, наче в фотелі, і чомусь пригадалися йому вечорниці, на яких залюбки приглядався танцям: тоді теж шукав вигідного місця. Дивна асоціація думок. Такі парадокси бувають на війні, і людина попадає часто в зайві сентименти.

Взагалі трудно було мати добрий настрій. «Положення погане», - сказав недавно його сусід й почав поводитися так, наче б прийшла якась дуже святочна хвилина. Марко глипнув на нього. Це був немолодий уже доктор філософії з нервовим культурним обличчям, ще жвавий і може ще цікавий дівчатам.

- Чого ради Бога так дивишся на мене? - скрикнув нагло.

- Так собі! - відповів Марко. - Думаю про нашу долю. Твою і мою.