Сава Божко - Заклятий козак

Положення було трудне ще й тому, що багато членів Організації попало до концентраційного табору або до в’язниць. Прийшли теж вістки про розстріли без суду. Першим загинув так Василь під мурами львівської цитаделі. Зв’язок з краєм перервався, а в місті велися тільки потайні розмови з організацією бувших військових та кількома чільними політиками.

Зібралися, як звичайно, у Петра.

- З години на годину все діаметрально міняється, - сказав один з приявних темним терпким голосом. В нього була велика голова, що дивно звисала того вечора на тонкій шиї.

Марко глянув на нього і всміхнувся:

- Нас, Осипе, називає дехто лицарями абсурду.

Цей підвів голову:

- Якби вони знали, що діється в нас самих, може назвали б нас лицарями веселого песимізму. Або навпаки, як хочете.

Це була молодь, яка шукала величного храму історії. Марко подумав, що середньовічні Божі доми постали тільки тому, що архітекторам ясніла перед очима візія вічного Єрусалиму. Не як дійсності, а як символу,

Було їх п’ятеро. Мовчали, розмова не клеїлася. Тільки один з них кивнув, наче знехотя:

- Прийшов час великої проби. Ми на початку історичних днів, в яких валиться старий лад…

Хтось крутнув радіо. Почувся чужий зрівноважений голос:

- Увага, увага, надходить: 15, 75, 24.

- Панове. Не варто нам вести таких розмов. На такі речі нині не час. Нам слід створити атмосферу сили і чину. Філософічні, чи як їх звати, розмови не наше діло.

Забреньчав дзвінок. Прийшов той, кого ждали. Він передав нові накази. Двоє з приявних має виїхати в- край. Марко поки що залишається у Львові. Довідалися також прізвища ув’язнених. На щастя поліція користувалася списками з-перед багатьох літ, які лежали в сейфах, в закритих конвертах з написами: «відкрити тільки в випадку особливого наказу». Наказ прийшов, але списані люди давно вже закинули підпільну роботу. Вони стали поважними батьками родин, послами до сейму і давно втратили захоплення революційними чинами. Їх місця зайняло нове покоління. Між ув’язненими було немало й таких, що взагалі розсіялися по цілому краю. Інші взагалі не мали ніякого відношення до політичного життя. Але, згідно з наказом, їх вишукували, витягали ночами з ліжок, забирали з крамниць. Цей хаос використала негайно Організація. Вона скоро достосувалася до подій, обережність і економія людських сил стала кличем дня.

- Зайво не сходитися! Зв’язки зменшити до конечних! Наступна стріча за три дні!

Марко залишився у Петра. В другій кімнаті стрінув Ірину, їй здавалося, що він повинен був давно вже прийти до неї. Вона сказала:

- Ви бачили, що діється в місті?

Ірина зразу відчула, що ці слова вийшли неприродно, вона не те хотіла сказати.

Марко глядів на Ірину, що поралася тепер в кімнаті. Її рухи полонювали його, це вияв молодого життя, потреба любові й краси.

Катерина. Ірина. Справжня любов не знає ні часу, ні простору.

- Я трохи боюся війни. Того, що прийде.

Марко спитав:

- Ірино, сумніваєшся в мене?

Вона глянула на нього. Стояв перед нею молодий, сповнений почуваннями, з розумними очима і твердими рисами досвідченої людини. Вона захотіла враз бути близько від нього, не могла уявити собі, що він може. відійти від неї. Її огорнув дивний неспокій.

Стало тихо. Марко підійшов до неї.

- Ірино!

Його огорнуло бажання пригорнути її до себе, глядіти в її темні кохані очі.

Ірина стояла біля нього, і йому здалося, що вона м’яко схилилася до нього. Бачив її примкнуті вії, розхилені повні вуста. Вона кохала його. Маркові враз стало байдуже все те, що з ним було досі і що станеться завтра.

Він стрепенувся від тихих звуків мелодії. Ірина грала на фортепіано. Чув на вустах розкіш поцілунку й тендітні слова найтайнішого визнання. Щастя любові огорнуло його і поклало тінь мрійливості й туги. Любов! Колись тільки сміявся з іронією, сьогодні вона стала змістом його життя.

Марко встав і підійшов до Ірини. Її пальці спочили нерухомо на клавішах.

- Мені здається, - сказала, - що мушу йти крізь життя з тобою, Іноді я певна, що знаю тебе дуже-дуже давно, що ми вже стрічалися десь у світі.

Ці слова стрепенули Марком… Глибокі тіні смутку вкрили його лице. Важкі спогади й почуття вини сплили на нього й насіли на його думки. Перед ним пробігло його життя, таке безкорисне колись і зайве. Давніше він корився своїм примхам і особистим бажанням. Тепер відчув, що ним володіє інша сила. Почув себе з’єднаним з подіями і друзями в один величний організм, і це почування охопило його істоту хвилею безмежного щастя.