Валентин Чемерис - Ольвія

— Для… чого?.. — жахнулася Ольвія. — Господи, яке варварство!

— Так то ж рабиня, — здивувався Тапур. — А раб не людина, з ним можна що завгодно робити.

— Але для чого… очі?

— Зрячий може втекти при першій же нагоді, а сліпий вірно служитиме хазяїну. Такий звичай наших дідів і прадідів.

– І що?.. Нещасній викололи очі?

— Звичайно. Кажу тобі, ми так завжди робимо, і тут немає нічого дивного. Ми ж не вільним виколюємо очі, а рабам. У мене, наприклад, теж є сліпі раби, та ти їх сама побачиш. От і Ор велів тій рабині виколоти очі. Але щось там не так сталося, і рабиня згоріла у гарячці. До ранку й померла. Мабуть, вона дуже слаба була. От у Скіла й пропало півкобили. Скіл за ті півкобили і впав духом. Він уже не міг завести свій табун, і йому нічого не залишалося робити, як до скону своїх літ пасти табуни мого батька. І тоді Скіл узяв лук, стрілу, прийшов до шатра мого батька і крикнув: «Вождь Ор, вийди, я приніс тобі гостинця». Батько вийшов із шатра і каже насмішкувато: «Якого ж ти мені гостинця приніс, як у тебе було півкобили і ту ти втратив?..» — «А ось якого гостинця!..» — вигукнув Скіл, натягнув тятиву лука і пустив моєму батькові стрілу в груди. А сам кинувся тікати. А батько мій крикнув йому вслід: «Не тікай, Скіле, я вождь, і мені не пристало ганятися за якимось там пастухом». Тоді Скіл зупинився і каже: «Викликай мене на герць!..» Батько мій зареготав: «Забагато честі, щоб вождь викликав на герць останнього пастуха! Такого ще ніколи не було в наших степах». Скіл аж розгубився, бо ждав від мого батька чого завгодно, тільки не таких слів. «Але ж я тобі, — сказав він, — пустив стрілу в груди». — «Тобі це приснилося, нікчемний пастуше», — сказав батько і повернувся в своє шатро. Звідтоді Скілові так і здавалося, що то йому все приснилося… Ну що він пустив стрілу вождю Ору в груди. Він уже й сам вірив, що то був всього лише сон… І після того він ще дужче боявся вождя Ора. Ось яким гордим був мій батько. Для нього ліпше смерть, аніж неслава, що якийсь там пастух пустив йому стрілу в груди. Стріла була із двома шипами і глибоко застрягла у грудях батька. Він не зміг її вийняти, а кого-небудь попросити це зробити не зважився. Щоб по стрілі не дізналися, чия вона… От який він був гордий. Так і носив у собі ту стрілу. Дужий він був і міцний, як дуб біля Борисфену. І стріла та заросла в його могутніх грудях, і все б закінчилося добре, аби стріла та не була мідною. Мідний наконечник у грудях позеленів, і батько невдовзі помер… Я став гадати: від чого помер такий здоровий і сильний чоловік, як мій батько? Оглянув його тіло і знайшов слід від наконечника у грудях. Я вирізав його акінаком, то був наконечник Скіла. Адже кожного скіфа можна взнати по наконечниках його стріл. Взагалі у Скіла, крім ремінного наконечника, більше не було нічого, але один наконечник він виміняв мідний. Ще й хвастав: півкобили, каже, є, мідний наконечник є, лук є, скоро, мовляв, забагатію. Матиму свій табун, і наконечники моїх стріл будуть тільки мідні. Його так іноді й дражнили: Той, у кого аж один мідний наконечник!

Ось так я дізнався, що той мідний наконечник — то Скілів. Я велів схопити того злидня, він і зізнався у всьому, як було. Я велів прив'язати його до хвоста дикого коня тарпана і пустити коня у степ, поштрикавши його перед цим списом. Тарпан як шалений кинувся геть і поволік за собою того харпака… А вождя Ора я поховав он у тій могилі.

І показав нагаєм на могилу, над якою кружляв орел. Тінь його носилася по зеленій ковилі. Тапур, прикусивши губу, сторожко спостерігав за орлом.

— Батько й досі не полишає надії повернутися у цей світ, — зітхнув він, і в його голосі відчулося невдоволення. — Певно, у нас краще, аніж у світі предків.

— Звідки ти знаєш, чого він хоче? — здивувалась Ольвія.

— Над його пристанищем літає орел, — пояснив Тапур. — То його Ор підманює, щоб він приніс йому Борисфенової води у дзьобі.

— Ну й що?

— Хіба ти не знаєш, що вожді завжди повертаються із того світу, якщо ковтнуть хоч краплину Борисфенової води? От і вождь Ор хоче повернутися сюди.

— Це добре?

Тапур якось дивно глянув на неї.

— Повернувшись у білий світ, Ор відбере у мене владу і знову стане владикою над кочовиками. Але я влади нікому не віддам. Навіть рідному батькові. Тому хай Ор краще не повертається, його дні у цьому світі вичерпані, і він свою чашу випив до дна.

Чим ближче під'їздили вони до могили, тим більшою і грізнішою вона ставала, наче виростала із землі. Ольвія знала, що у скіфів по висоті і величі могильного кургану можна визначити, хто лежить під ним у гробниці та яке становище займав небіжчик за життя. Жінок, дітей, наложниць та рабів скіфи ховали просто, у простих ямах, і курганів над ними не насипали, якщо ті жінки та діти були незнатних родів. Загортали яму, і все. І ті могильні горбики швидко зрівнювалися з поверхнею степу, заростали ковилою і назавжди щезали. Дрібним був небіжчик за життя, не виділявся ні багатством, ні військовою кметою, то для чого його виділяти курганом після смерті? А ось воїнам вже насипали кургани, невеликі, скромні, але нагортали. В яму клали лук, стріли, акінак, глиняну чашу — от і все. А вже над старійшинами родів і племен, над прахами знатних мужів з'являлися високі кургани, ще вищі — над вождями та їхніми синами й родичами, а ще вищі — над царями. Їм нагортали такі високі кургани, що коли під'їдеш до його підніжжя та глянеш на вершину, то треба так голову задирати, що й башлик на спину впаде… І стоять ті кургани віки та віки, й стоятимуть ще віки та віки… Тисячі літ стоятимуть.