Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 1

Омелько мовчки скінчив вечерю. Запив молоком з глечика.

– А як Івась, пана хорунжого синок? – нагадався раптом.

Баба Мотря знизала плечима:

– Івась як Івась. Підріс трохи, усе за тебе питає, а хто йому що відповість?

– Не забув-таки, козачок, – посміхнувся Омелько якось по-особливому тепло, навіть ніжно. Але від раптової думки посмішка йому кудись поділась. – А що ж пан хорунжий, випищиків сам з хутора попросив, чи як? – поранене око козака чомусь почало сіпатись.

– Що ти, що ти! Не кажи так, Омельку, не гніви Бога! – замахала руками баба Мотря. – Пан хорунжий добра людина, дай йому Боже щастя та довголіття. Він, заступник, нікого не дасть образити. Були тут від старости, універсал читали. У тому універсалі таке, що не приведи Господи! Щоб випищики, мовляв, і їх сім'ї на старостинські ґрунти йшли, на панщину. Та пан хорунжий відповів їм так: «Я на своїй землі кого хочу, того й наділяю, а ви, мостиві пани, носа не пхайте, бо люди і без того на вас, на ляхів, лихі». Так ось. Тільки… – бабуся тихцем зітхнула, – щоб йому, соколу ясному, за свою доброту велику кари не сприйняти. Кажуть люди, староста листи коронному гетьманові пише і канцлерові, і навіть самому королю! Хоче, псявіра, частину землі в пана хорунжого відсудити…

Коли Омелько ранком наступного дня прочинив важкі дубові двері й ступив до світлиці, Федір Богун, зручно примостившись, сидів у фотелі. Палив люльку і, мружачись від тютюнового диму, читав писаного на листку цупкого жовтуватого паперу листа. Його довгий чуб і вуса дійсно посивіли немов сніг з того часу, коли Омелько востаннє бачив пана хорунжого. Козак відкашлявся.

– Здоров будь, пане хорунжий, – розвів руками, – вітай, чи що…

Богун підняв на прибулого очі. Кілька секунд дивився, мабуть, не пізнаючи.

– Здоровий ходи і ти, козаче. Які справи привели?

– Та справи нехитрі, приймеш випищика до гурту?

Богун напружився. За мить сплеснув у долоні і підхопився на ноги.

– Омельку?

– Я, мосьпане!

Мовчанка. Богун, ніби про щось роздумуючи, дивився на прибулого. Не наважувався порушити тишу й Омелько. Нарешті обличчя хорунжого повільно розплилося в посмішці.

– Тю! І розтовкли ж тобі пику, чоловіче. Я й не признав спочатку. Яким то ти вітром до нас?

– Попутним, вашмость, – посміхнувся й собі Омелько, – ну то приймеш?

їдучи до Богуна після років війн та поневірянь, криючись дорогою від людей, аби не потрапити до рук польських урядовців, для яких він став небезпечним злочинцем, Омелько очікував якого завгодно прийому – від прохолодного до відверто неприязного. Як-не-як Богун був шляхтичем і завжди належав до більш поміркованої частини реєстровців. Але такого прийому, що вчинив йому Федір, він, признатися, не очікував. Несподівано для Омелька хорунжий вхопив його у свої ведмежі обійми. Міцні обійми, якими добрі друзяки вітають один одного після довгої розлуки. Довго стискав. Нарешті, розпрямивши руки, поглянув на козака.

– Дурне питаєш, голубе, дурне! Щоб я свого козака полишив? Та нехай би все вогнем горіло! У ляхів свій реєстр, а у мене свій. Ох, Омельку, і дісталося ж тобі!

– Усякого бувало…

– То в яких баталіях?

– Від тебе, пане хорунжий, у мене немає таємниць! З Шагін-Ґераєм я був, чув про такого?

Богун задумливо дивився на козака.

– Чув, як не чути?… Багато ви шарварку наробили, що й казати. Ідуть універсали до військової канцелярії із самої Варшави. В них накази покарати ребелію немилосердно. З бусурманами, мовляв, скараскалися, кров братерську пролили.

– Братерську, кажеш, – криво осміхнувся Омелько, – може воно для них і так… але лях мені не брат! Ніколи ним не був і не стане! Так-от. Тобі, мосьпане, не гірше мого відомо, які то брати. Ти пан розумний, та й за Жмайлом я йшов під твоєю хоругвою. І самі пани-ляхи нас на свою голову накликали, тож тепер дивуватися нічому.

По обличчю Богуна пробігла тінь. Не дивлячись на його участь у повстанні і справі при Куруковому озері, уряд ніяк не покарав хорунжого особисто, тож у глибині душі він відчував якусь провину перед тими, кого за це викинули з реєстру, відбираючи всі козацькі привілеї.

– Та що я гостя дорогого у дверях тримаю! – вигукнув Богун по хвилині роздумів. – Сядьмо, – вказав він на лаву.

Обидва сіли. Розпалили люльки.

– Я не хочу, щоб між нами, Омельку, були в подальшому підозри і недомовки, – сказав Богун, звертаючись до козака. – В мене є наказ затримати тебе і спровадити до Брацлава, аби передати старості. Але я супроти козака ніколи не ставав і не стану! І я хочу, щоб ти знав це раз і назавжди. А потрібно буде…