Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 1

Немало подій викликало це «хлопське свавілля» в Україні. Коронний гетьман Станіслав Конєцпольський добряче напружив усі свої організаторські здатності, але зрештою зміг зібрати військо, яке не поступалося силою тому, спільно з яким козаки ще зовсім недавно отримали перемогу над Високою Портою. [13]Гордовито майоріли на вітру штандарти князя Юрія Збаразького, київського воєводи Хоми Замойського і галицького каштеляна Мартина Казановського; зі страшним гуркотом котилися на козацькі шанці численні хоругви Вишневецького, Калиновського, Потоцького і Даниловича. Урешті фортуна покинула відважного козацького гетьмана, і ляхи отримали перемогу в тій справі, хоч і змушені були задля цього піти на перемовини і забути попередні цілі походу на непокірних підданих, що їх вкрай докладно оголосив на сеймі сенатор Юрій Збаразький: «Не втихомирювати потрібно нам се лихо, а спекатися його раз і назавжди!» – цинічно проголошував він.

Було визначено реєстр у шість тисяч козаків і зроблено досить багато інших поступок. Гетьманську булаву отримав Михайло Дорошенко, славний полковник гетьмана Сагайдачного, якого корона вважала поміркованим і таким, що схильний був радше тримати руку сейму, аніж бунтівників. Але як вони помилялися… Гетьман Дорошенко одразу ж домовився з татарським калґою [14]Шагін-Ґераєм і вирушив у Крим, аби допомогти тому оборонити своє право на ханство від зазіхань Туреччини. Не за пусті обіцянки, звичайно. У політизованих колах Речі Посполитої поповзли чутки, що після здобуття ханського престолу в Бахчисараї Шагін-Ґерай вкупі з Дорошенком мав на меті вдарити на Польщу, аби помститися короні за поразку при Куруковому озері. Так це було чи не так, не судилося взнати нікому: Дорошенко загинув славною смертю козака під час походу. Але запорожці, яких було викинуто з реєстру згідно з Куруківською угодою, не вибачили ляхам такої зради після всіх обіцянок, що їх давали сеймові комісари перед Хотинською битвою. Полетіли шляхетні голови, яскравими смолоскипами запалали замки та фільварки від Чигиринщини до Волині, ватаги відчайдухів грабували і вбивали панів від Брацлава до Львова. Не одна польська матуся лякала неслухняних дітей отаманом Оліфером Стеблевцем і його кривавими запорожцями. Не один пан загинув, як собака, без молитов та поховання. Ріками лилася кров винна і невинна. Згадалася ксьондзам унія і жидам оренда, користуючись якою, вони робили з православних церков шинки або зачиняли храми, беручи з прихожан у свята платню за вхід, аби ті могли возносити молитви Всевишньому. Кров'ю платило жидівство за трикляті свої калачі, продані православним перед Великоднем утридорога, маючи можливість не пускати людей до церкви святити хліб, який не був куплений у жида-орендаря. Заволало стародавнє плем'я до свого Бога, та хіба вперше? Застогнала земля України, та чи востаннє? Річ Посполита, сама того не розуміючи, випустила страшного демона війни, який і впав прокляттям на неї саму…

Палахкотіло недовго. Не настав ще час для доброго бунту. Коронне військо було надто сильним, а козацтво надто роздрібненим задля справжнього виступу, тому одразу ж після відходу татар у Крим і Ногайські степи повстання згасло само собою. Козаки змушені були погодитися на запропонований реєстр у шість тисяч чоловік, решта ж проголошувалась випищиками, і їм було наказано покидати вільне життя та повертатись під владу староств і повітів, з-під якої вийшли вони влітку 1621 року, аби власними грудьми затулити Річ Посполиту від бусурманської навали.

Омелько приїхав пізно увечері, тож до хорунжого не пішов. Сів лишень у літній кухні, попросив вечері. Баба Мотря схлипувала і крізь сльози дивилась на онука, доки збирала на стіл.

– Господинько Боженько милий… Ой, Омелечку, що з тобою стало, ти би бачив… – притискала до висохлих грудей покороблені від багаторічної праці руки.

Вона мала рацію. На Омельковому колись вродливому обличчі не було живого місця. Рубець від удару шаблею проліг від правої брови через око, унаслідок чого воно ледь-ледь відкривалось, далі через перенісся, розрубавши його навпіл, і по лівій щоці мало не мають.

– Часи непевні. Але чого панам ремствувати? Самі ж і призвели до такого.

– Не знаю, дитино, але тільки біда людям. Карає нас Бог за гріхи наші, за єресь і непослушаніє.

– Чому ж він ляхів не скарає? – обурено вигукнув Омелько. – Клятви порушують, наїзди, звірства чинять!

– І їх скарає… І їх.