Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 1

Іван, струснувши оселедцем, сів на вказане місце. Мовчки очікував, чого скаже батько. Той витримав паузу і продовжив:

– Багато часу пройшло з тих пір, коли я тебе на Січ відряджав розуму набиратися, слави добувати. І в першу чергу змінився ти сам. Тепер дещо тобі хочу порадити, а де в чому і твою думку запитати. Бачу-бо: тепер ти маєш деякий життєвий досвід і свій погляд на речі. За тим тебе і покликав.

– Я слухаю, батьку, – схиливши голову, відповів Іван.

– Ну розкажи – як там на Січі, які вітри віють? Якщо я вірно розумію, саме про ці вітри вчора вів мову Омелько. І багато хто на Запоріжжі такий настрій має?

– Багато. Гуде Січ.

– Гуде… – Федір пригладив вуса і трохи помовчав, прислухаючись до власних думок. – Знову гуде. Та хіба вперше, Іване?

– Про що ти, батьку?

– Усе про те ж. Недобру справу замислив Павлюк, – мовив старий і, побачивши, що Іван збирається заперечити, зробив нетерплячий жест рукою. – Зачекай! Вислухай спочатку, дурної-бо ради від мене не матимеш… А далі вирішуй, як знаєш.

Іван поштиво мовчав, і Федір продовжив:

– Багато ми від них зла мали… Знаєш, про кого мовлю – про ляхів. Злом за добро завжди платили, істинно мовлю. Бачили від них… Після Хотина обіцяної милості так і не дочекалися. Он, Омелька як життя побило за останні роки, а він же тієї осені, коли під Хотином билися, особистою милістю самого Кароля Ходкевича відзначений був. Коронний гетьман йому шаблю дарував за хоробрість, виявлену під час битви. Він тобі не розповідав?

– Ні, – знизав плечима Іван, – уперше чую.

– Ну не розповідав, то й не розповідав… А поляки його у виписчики! Так часом життя обертається. Але не за те я тепер мову веду. Я, Іване, Павлюка особисто мало знаю. Так, чув: Павлюга, Бут, Баюн, Гудзан… ходили навіть розмови, що турок він вихрещений, та, мабуть, брехня. Хоча не в тому справа. Сперечатися не буду: добрий пан Павло козак, та й старшина з головою. Сам роду шляхетного, і взагалі поганого про нього тобі сказати не можу. Але застерегти тебе хочу: не місце тобі поряд з ним.

– Але чому?! – стріпнув чубом Іван.

– Тому, сину, що справа, ним затіяна, приречена на невдачу. Так, не сперечайся зі мною! Повір і все. Павлюка не підтримає ні народ, ані більша частина реєстрового козацтва. А сам він Конєцпольському і Потоцькому ради не дасть, отже, приречений на поразку. А з ним і ті, хто повірить йому і віддасть свою шаблю за його ідеї.

Іван слухав, не піднімаючи голову. Все те, чому вірили на Січі, про що говорили, до чого готувалися, тут набувало протилежного значення, стаючи з ніг на голову. Але найдивнішим було те, що в глибині душі Іван відчував, що батькові слова – це правда. Гірка, але правда.

– От і Омелько про це говорить… – глухо промовив Іван, але коли підняв очі на батька, очі його палали вогнем. – Але чому, батьку?! Невже вам тут ваші статки важливіші за волю України? Чому не хочете стати поряд з нами?

– Не все так просто, Іване, не все так просто… тобі не знайомі настрої, які зараз у війську. Нинішні реєстровці на три чверті не ті, кого водив Петро Конашевич-Сагайдачний громити турецькі городи та московські землі. Ті або на Січі, або в могилі. Решта, які залишилися в реєстрі після останніх півтора десятка літ виписок і чисток, надзвичайно помірковані люди. І вони ладні радше тримати руку короля, аніж якогось бунтівного хорунжого. Нехай навіть він генеральний хорунжий. До того ж, король Володислав не Сигізмунд. Той своїми єзуїтськими поглядами був неприйнятний для православної козацької шляхти. І сама та шляхта значною мірою ополячилась. Тобі відомо, що тепер більш ніж третина нашої військової старшини сповідає або католицьку, або уніатську віру?

– Не знав… – вражено промимрив Іван.

– Тепер знаєш. Так, я теж поміркований. Але не тому, що згідно з Омельковими словами тримаюся за нажите добро. За нього я взагалі не переймаюсь. Скільки мені потрібно? Якщо дасть Бог милість, подарує ще десяток літ, за те подякую. Усе, що маю, ваше – твоє і Настусі. Більше дбаю аби зберегти у своїх людях віру в те, чим живий козак споконвіку. А він живий волею, відчуттям незалежності від інших людей, покори Богові єдиному. Тож коли захлинеться у крові справа Павлюка, повинен залишитися хтось, хто втримає від руїни рештки патріотів, хто прийме на свої плечі труд зберегти кістяк козацького війська, візьметься підготувати все можливе для привідця, який прийде пізніше і зможе повести людей. І коли я кажу: людей, я маю на увазі не сполячену верхівку реєстрового війська, не дук, перетворених на лихварів, мірошників і ще казна на кого, тільки не на козаків. Тому що є набагато більша сила.