Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 1

– Що ж нам робити?

– А ти, пане свате, пометикуй. Рада збереться скоро. Моя думка: потрібно Томиленка на гетьманстві міняти і впритул підступатися до Павлюка. Словами мудрими підступатися. А як не почує, тоді й збройною рукою. Інакше він нам ще всім боком вилізе!

Сивий, з хитруватими очима, «пан сват» важко зітхнув і похитав головою:

– Так-так… Ех, нещасна Україна. І чому воно в нас одвічно таким чином, що абияк, тільки б не у спокої та в мирі? Як не татарва, то турки. Як не ляхи, то самі на свою безталанну голову біди шукаємо! Я он тільки косяк коней купив, триста голів, добра порода, шляхетна. Розводити думав. І як то тепер воно має бути?

– Ой, не кажи, чоловіче. У мене пшениці скільки засіяно… А ячменю! А жита! Рухнеться коронне військо, кудою воно піде?! Отож-бо, по наших нивах. З ланів умить пустелю зроблять. А може, й по головах!

Богун з огидою слухав розмову людей, які були скоріше схожі на купців або лихварів, але ніяк не на козаків. Раптом його погляд впав на Омелька, і він одразу зрозумів дивний похмурий настрій курінного – Деривухо готовий був спопелити самим лишень поглядом обох дук, які вели розмову. Нарешті гаряча запорізька натура не витримала, і Омелько підхопився на рівні, з диким виразом обличчя оглядаючи присутніх. Очі його кидали блискавки, рубець на обличчі побілів і почав смикатися.

– А що, панове-добродії, хочу і я сказати! – раптом гаркнув він так, немов знаходився в самому пеклі кавалерійського бою. За столами одразу ж притихли і звернули на нього погляди. А він стояв, нависаючи над усіма, кремезний і непривітний. Недбало підхопив наповнену Іваном чарку.

– Слухайте, пане свате, – глумливо звернувся він до одного з дук, – а розкажу вам байку. Хочете?

Обидва свати отетеріло мовчали. Мовчала й решта присутніх.

– Не хочете? То й чорт з вами, а я все одно розкажу! Жили в одному селі два товариша. Один багатший був, другий, сіромаха, добра за життя мало нажив. Але товаришували ще з давніх-давен, тож ні один, ні другий на то уваги не звертали. Бідніший багатшому працею інколи допоможе, багатший біднішому часом грошима, часом міркою жита. А часом зберуться у шинку та, доки баби не нагнали, так увіп'ються, що й заспівають. Жили собі, не скаржилися. Аж одного разу біднішого до пана позвали. Твоя, каже пан до нього, хата на моїй землі стоїть, тож забирай куди хоч. Як же я заберу, аби був віз або скриня, а то хата! Як собі хочеш, так і забирай, але щоб не було. Конюшину посію. З тим і пішов бідолаха. А як прийшов додому, поглянув на обійстя, на якому все життя прожив, до всього руки доклав, така його злість взяла, що вирішив він власне життя закласти, а не віддати останнього. Взяв сокиру до рук та й сів перед ворітьми. Тут йому і товариш трапився, вислухав. Ти, каже, дурне робиш. І хати не вбережеш, і голову втратиш. А сам собі метикує – буде бійка, то й мені від панових пахолків на горіхи перепаде. Пішов і розповів панові про все. Той пахолків послав, вони біднішого вбили, а за тим, не розібравшись, і багатшому голову стяли. А пан не дуже з того журився – вдвічі більше землі під конюшину отримав. Така ось байка.

Один зі сватів прокашлявся.

– Воно, звичайно, байка добра. Тільки до чого…

– Баран ішов, вовка зустрів, побалакали!

– Але що то…

– Мовчати! – садонув Омелько кулаком по столу. – А мова моя така буде: багато часу спливло відтоді, як я, стоячи поряд з вами, піднімав свій меч на спільних ворогів наших, йшов у бій, свято вірячи в ідеали козацького лицарства. І понад усім були для мене ці ідеали, і не тільки для мене! Душею вболівав за них покійний гетьман Сагайдачний, не шкодували життя і його полковники. А що вже казати про козака-сіромаху!.. Не порахувати кісток білих, що ними поля бойовищ засіяли, не зміряти просторів морських, де червоніли хвилі від нашої крові. Хіба ж лише задля здобуття хліба козацького побратими наші смерть люту приймали? Хіба лише за золото лядське кордони боронили? Ні! Та ми його і не бачили, того подаяния панського. Інше бачили. Плахи! Шибениці! Катів, які жили з нас тягнули у Варшавах, Краковах, Стамбулах і Бахчисараях. А ми стояли за віру, зубами рвали ворогів за волю, без стогону й жалю віддавали життя за Батьківщину… Та, бачу я, минули ті часи. Пройшли і немає. Пропала гетьманщина, немов і не було її. Гірко мені!

– Що ти кажеш таке, Омельку? – подав голос Федір Богун. – Чи не зарано панахиду справляєш? Маємо ще силу! Чи, може, там, на Низу, нас уже й знати не хочуть?! – у голосі старого хорунжого бриніли образа та гнів.