Раптом Ганна із силою стріпнула із себе руки козака. В її очах тепер палав гнів.
– Та що ти про себе надумав! Як смієш торкатися мене?! Ти… Ти! – Ганна в знемозі знайти слово, яким хотіла охарактеризувати нахабного запорожця, замовкла. Та за мить, набравши в легені повітря, продовжила: – Мерзотник! Я тобі не кабачна дівка, щоб мене хапати. Ти… Що ти сказав?!
– Я сказав, що ти будеш моєю, – твердо повторив Богун. І якби цієї миті його могли бачити Омелько, Савка або Нечай, пліч-о-пліч з якими Іван пройшов за останні роки десятки боїв і сутичок, і які знали його, як ніхто другий, вони сказали б напевне: коли Богун дотримується такого тону, він доб'ється того, про що мовить. Навіть якщо задля цього доведеться докласти надлюдських зусиль і потратити роки. Але побратимів поряд не було. Була лише красуня Ганна і вона розсміялася в очі Іванові:
– А якщо я скажу ні?
– Мені це байдуже.
– А так уже зовсім цікаво. Ти хочеш викрасти мене всупереч моїй волі?
– Я не буду тебе викрадати всупереч твоїй волі.
– Тоді що?
– Я зроблю все для того, аби ти пішла за мною за власним хотінням. Пам'ятай, гонорова панно – я звик добиватися свого.
– А я свого! І мені не подобаються нахаби, які кажуть дівчині речі, подібні твоїм речам.
– Я лише сказав правду. Ти подобаєшся мені, і я хочу, щоб ти була моєю.
– Усе ж таки нахаба! – зблиснула весело очима Ганна. – А на перший погляд, такий сором'язливий і нерішучий хлопчина.
Богун знову впіймав її в обійми, і цього разу Ганна не пручалася. І хоч боялася сама собі відкритися, їй до нестями приємними були ці обійми і близькість сильного молодого тіла. Від Іванового жупана йшов романтичний запах полину, диму і далеких доріг, зовсім так, як тоді, на березі Дніпра, коли вона з насолодою загорталася від прохолоди осінньої ночі у величезний чорний кобеняк. І пам'ять на коротку мить перенесла її в минуле. Тривожне минуле, яке тепер, після того як усе закінчилося, стало лише давньою і надзвичайно романтичною пригодою. В її пам'яті вже почав було згасати образ Богуна – незграбного рятівника, з ласки якого мало не загинула серед хвиль бурхливого моря. Він запам'ятався їй нерозумним хлопчаком, що так круто змінив її життя, і Ганна ніяк не могла уявити його появи, такої раптової, майже приголомшливої. Тим більшою несподіванкою стала для неї його поведінка – у житті Ганни ще ніхто так настирливо не домагався її прихильності. Порівняла козака з бенкетними шаркунами-залицяльниками і несподівано зрозуміла: він незрівнянно цікавіший їй, ніж виховані у шляхетних манерах чоловіки, в колі яких інколи доводилося проводити час. В його голосі, словах, рухах відчувалася якась незалежність, сила, майже дикість. Вона лякала і притягувала одночасно. І от серед цього вихору думок, відчуваючи на плечах незвичні чоловічі обійми, вона відчула на своїх вустах його гаряче дихання і відкрила їх назустріч його вустам. Час спинився…
Опам'яталась, пригорнувшись до широких козацьких грудей, відчуваючи на щоках, вустах і чолі гарячі цілунки. З тихим зітханням відсторонилась. Тепер вона навіть не розуміла, що з нею сталося хвилину тому, кидаючись назустріч цим божевільним обіймам.
– Козаче, ми не повинні робити того, що робимо! – зашепотіла вона.
– Чому?
– Тому. Між нами нічого не може бути.
– Я так не думаю.
– Але ж ти багато чого не знаєш… Господи, відпусти мене!
Іван трохи послабив обійми, але вона не поспішала вислизнути з них.
– Дядечко хоче віддати мене заміж за… Утім, це не важливо. Яка різниця, як його імя.
– А ти не йди, – сказав просто Іван, – скажи йому, що тебе буду сватати я.
– Який же ти наївний, хлопчику!
– Я кохаю тебе, що ж тепер може завадити? Мій батько шляхтич, тож…
Ганна приклала пальчики до його вуст.
– Перестань. Залиш, як є, а час усе вилікує. Усе пройде… А ми ще будемо посміхатися, пригадуючи нашу дивну зустріч. Пройде час. Багато часу. Можливо, Бог дасть нам можливість зустрітися ще раз. Нам буде про що згадати. Пам'ятаєш, яким духмяним було повітря під час сутінків на березі Дніпра? А скільки зірок на небі? Немов хтось посипав діамантами чорну безодню. Я була тоді розгнівана на тебе за всі страхи, що їх довелося пережити під час переходу морем. Але, дивлячись на це небо, вбираючи в легені пахуче степове повітря, я починала розуміти, як мені цього бракувало на чужині, серед розкошів сералю… Ні, мене ніхто не принижував там, – Ганна зазирнула в очі Богуну. – Ти не думай, він і пальцем не насмілився торкнутися мене без моєї згоди. А згоди я не давала. Ти віриш мені, що Ахмед-паша, мій чоловік… Він не був моїм… Ти розумієш мене?
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу