Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 1

– Вочевидь, закохався. Невже і запорізьким відчайдухам знайоме це відчуття?

Іван мовчки дивився на неї. Дійсно, чому його так тягнуло до цієї дівчини? Чи не він ще кілька місяців тому, насолоджуючись вільним степовим життям, і уявити не міг, що якась чужа йому панянка заволодіє всіма його думками, заступить собою все те, що раніше вважав найголовнішим для козака? Лицарська слава, вправність у військовій роботі, повага товаришів по зброї. Боротьба за волю України нарешті, якій ще в далекому дитинстві присягнув присвятити життя. Зараз ці цінності, насаджувані колись батьком, Омельком, пізніше запорожцями, поряд з якими заглядав неодноразово в очі смерті, з ким ділив кусень хліба, радощі та невдачі, всі вони відступили на задній план. Стали чимось не те щоб незначним, але другорядним. Набагато більше турбували великі чарівні очі поряд, маленька тепла долоня, яку відчув тільки що на своєму плечі, голос, до кожної інтонації якого прислухався, відшукуючи ті струни, які скажуть йому – він їй не байдужий. Що ж це? Невже він став «баболюбом» – слово, яке на Січі завжди викликало зубоскальство і насмішки? Але зараз і це не турбувало. Лише вона.

– Просто хотів тебе бачити, – чужим голосом мовив Богун.

Ганна посміхнулася своєю чарівною усмішкою:

– Що ж, тепер ти знаєш, хто я. Як я розумію, тебе це зовсім не бентежить, тож якщо хотів бачити – дивися.

– Чому мене має що-небудь бентежити?

Дівчина знизала плечима.

– Ну… Адже ти бачив мене поряд з коронним гетьманом Речі Посполитої. Я… Одним словом, я його племінниця.

– Це не має значення.

– О! А пан гоноровий! Тебе не відлякує цей факт? Адже, наскільки мені відомо, серед козаків не вельми полюбляють дядечка Станіслава, на що він відповідає цілком адекватними почуттями.

– Мені байдуже. Я прийшов до тебе, а не до його гетьманської мосці, і хотів бачити погляд надзвичайно гарних твоїх очей, які не дають мені спокою вдень і вночі, з часів нашої останньої зустрічі.

Ганна кокетливо посміхнулася:

– Ти кумедний… Але разом з тим… Чесно кажучи, таку самоповагу і такі гарні слова не завжди можна почути серед уродзоної шляхти. Пани офіцери кварцяного війська іноді губляться, коли я починаю їм розповідати про свої родинні зв'язки.

– Панна забуває, що я теж шляхтич, напевне тому ставить мене напереваги так званим уродзонним! – голос Богуна пролунав дещо різкіше, ніж він цього очікував.

– Ну що ти, милий хлопчику! Я лише мала на увазі…

– Ти мала на увазі те, що для вас православна шляхта не відрізняється від звичайного поспільства, а козацтво, яке на всіх війнах боронило Річ Посполиту, є не чим іншим, як справжнісіньким бидлом, бидлом яке мусить слугувати Польщі!

– Якщо тебе це заспокоїть, скажу, що я теж сповідаю православну віру.

Іван знітився:

– Дивна розмова у нас чомусь виходить.

– Дивна.

На деякий час запанувала мовчанка, яку перервала Ганна:

– Знаєш… Я хотіла подякувати тобі.

– За що?

– За смачну вечерю і тепло, якими ти поділився зі мною. Напевне, це була твоя вечеря… Я вдячна тобі.

– Це були лише саламаха і овечий кобеняк.

– Іноді буває так, що найпростіші речі стають в нагоді більше, аніж добірні страви і дорогі хутра.

– Не знаю. Але я відчував, що повинен допомогти тобі, адже саме я був причиною твоїх бід.

– Урешті-решт я задоволена, що все склалося саме так.

Знову запанувала напружена мовчанка. Богун намагався примусити себе продовжити розмову, але не міг вимислити, що казати. І тоді він зробив те, чого і сам від себе не міг очікувати, – підступив впритул до Ганни і обійняв її, притиснувши до грудей чарівну її голівку. В ніс вдарили запаморочливі пахощі парфумів, а в голові все швидко-швидко закружляло і запаморочилося, ніби після добрячого кухля оковитої. Він стояв так якусь мить і не вірив, що все відбувається насправді, але дуже скоро дівчина стріпнулася і спробувала звільнитися з обіймів.

– Як ти… О Боже! Пусти негайно! Як смієш ти!

Іван мовчав і м'яко, але сильно притискав її до себе, раз наважившись, уже не в змозі відступити. Ганна ще деякий час пручалася, але поступово обм'якла. Тоді Богун обхопив її голівку долонями, погладжуючи щічки, які стали рум'яними навіть крізь напівтемряву, що її утворювали кілька смолоскипів на вежі воріт, великими пальцями своїх рук і заглянув у очі.

– Я хочу, щоб ти була моєю, – тихо, але чітко, карбуючи кожне слово, вимовив він.

– Пусти мене.

– Я не відпущу тебе. Ти будеш моєю.