Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 1

На околицях Бару Іван зупинився. Тут, на досить високій гірці, що її долав битий шлях, не далі, ніж за три сотні сажнів від мурів міста, немов потворна віха, височіла висока шибениця. Грубо обтесане дерево ще не встигло потемніти на дощах та вітрі, а земля круг кострубатих стовбурів була вогкою, як на полі може бути вогким свіжозораний ґрунт. На залізному ланцюгу, укріплене до верхньої поперечини, висіло, не торкаючись землі босими ногами, посиніле і роздуте до неймовірних розмірів тіло. Придивившись, Іван зміг розпізнати на голові у страченого довгий запорізький оселедець, але як не приглядався до рис обличчя, упізнати його не міг, так спотворила мертвяка смерть, а може, ще й катування, які пережив бідолаха до смерті. Чорне провалля відкритого рота на зверненому догори обличчі виглядало потворною печерою на розмоклій від осінньої негоди горі. З великого залізного гака, який було продіто під ребра страченому, скрапували на землю краплини смердючої жовтавої вологи. Нещасний був зовсім голий, якщо не рахувати дерев'яної таблички на грудях. Вона сповіщала польською мовою, що чоловік, якого було страчено тут за присудом Станіслава Конєцпольського, коронного гетьмана Речі Посполитої, був бунтівником, виступив збройно супроти закону і мався винуватцем смерті кількох шляхтичів, за що заслуговує кари, навіть більш лютої, аніж сприйняв.

– Відмучився, бідака, – почув Іван зовсім поряд сумний старечий голос. Обернувшись, побачив старезного діда з кобзою і полотняною торбою, одягненою поверх витертої й у багатьох місцях залатаної свитини. Старий тричі набожно перехрестився.

– За що його? – запитав Іван хрипким голосом.

– Відомо за що, – знизав плечима старий, – старому гетьману Конєцпольському полонеників з-під Кумейок звозять. От він їх і вішає пачками, на кавалки рубає та немилосердно по колесу жили з них тягне. Таких мук бідні наші козаченьки приймають, що й бусурмани в Туреччині так споконвіку не мучили. Так вони платять за те, що Павлюку повірили, за нього, грішника, піднялися.

– А чи ти, діду, не грішник?! – люто зиркнув очима Іван.

– І я грішний, – погодився старий. Він раптом почав кудись поспішати і незабаром зник. Іван підскочив до шибениці й щосили рубонув шаблею по ланцюгу. Криця жалібно дзенькнула, але ланцюг луснув, і труп з глухим стуком впав на землю, збивши із землі хмарку куряви.

Богун, роздуваючи ніздрі, подивився на жовтувато-сиві стіни міста.

– Ми ще повернемося, чуєте?! – щосили вигукнув він. – Ми прийдемо, щоб спитати вас за смерть цього бідолахи і тисяч йому подібних. І тоді не очікуйте від нас жалю!

Раптом перед очима знову з'явилася посмішка Ганни, та на цей раз Іван лише зі злістю провів долонею по обличчю:

– Геть, примаро! Чим ти краща за свого дядечка-упиря?! Що мені за діло до тебе, пихата панночко?! Що мені за діло?!

І за мить змилений Циган уже мчав свого вершника назад, до прихованої за серпанком обрію Вороновиці. Лише тонкий, укритий золотошитими арабесками пештимал залишився в пилу дороги. Він повільно підлітав і падав під подувом ледь відчутного вітерцю.

Шість місяців минуло від пори, коли Іван повернувся з війни на батьківський хутір. Поразка при Кумейках так глибоко вразила Богуна, що на якийсь час він не міг і не хотів згадувати не лише про війну і Павлюка, а навіть про Січ і Запоріжжя. З головою Іван заглибився в господарські справи на хуторі. Допомагав козакам і підсусідкам у полі, на полюванні і на риболовлі, коли вершами і мережами тягли з темних вод Південного Бугу крутобоких коропів, сріблястих карасів, плескатих лящів і схожих на колоди щук. Кілька разів, перевдагнувшись у чумацький одяг, вирушав з валками возів у Крим або Московщину, торгувати в'яленою рибою, медом, воском або хлібом. Пішки чи сидячи на торохкотливому возі, відмірював милі шляхів, що їх раніше проходив у складі Запорізького війська, готуючись здобути лицарську славу собі та рідному Тимошівському куреню. Дивно було почувати себе мирним чумаком після всього, що пройшов за останні п'ять років. Після блиску мечетей Константинополя і вигляду грізних залізних лав коронного війська, після вільних просторів моря і незрівняних ні з чим пахощів страви, що готується на військовій кабиці, посеред укріпленого табору. І врешті Богун почав відчувати, що його гнітить таке життя, він задихається цим спокоєм, як можна задихатись спертим повітрям. Місця собі не знаходить, коли час від часу доходять до нього чутки із Запоріжжя. Недобрі чутки, такі, що примушують справжнього лицаря знімати зі стіни запилений мушкет і пістолети, гострити шаблю та сідлати бойового коня. І все похмурішим робився Іван, не насмілюючись порушити дану колись батькові обіцянку. Одного разу все ж не витримав і ступив у батькову світлицю, аби викласти все, що мав на душі. Федір ніби очікував на нього.