Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 1

– Тож ви не будете сперечатись, коли я скажу, що вони будуть під Мошнами за два-три дні?

Потоцький мовчав. Його доймала пекуча образа за тон Вишневецького і за його натяки на поведінку гетьмана під час невдалого штурму. Але найгостріше пекло те, що слова, сказані Вишневецьким, мали надходити від нього, польного гетьмана, командуючого коронним військом.

– Пан має рацію, – крізь зуби кинув Потоцький. – Але якщо хлопи покладуть тут ще кілька тисяч коронного війська, не князь Вишневецький, а я, Миколай Потоцький, буду тримати відповідь перед королем та сеймом… Що ж, якщо така воля шляхетного панства… Ми продовжимо штурм. Давайте гасло до наступу за чверть години!

І втретє жовніри, слідуючи за своїми рейментарями, кинулися на козацький табір. Адже вони були жовнірами. І не мали права втомлюватися і потребувати відпочинку. Сотнями і хоругвами вони їхали верхи, йшли, бігли серед мертвих тіл тих, кому не поталанило в попередніх атаках. Готували зброю і напружено вдивлялися в темні натовпи ворогів, які воліли краще померти стоячи, озброєною рукою добиваючись волі, аніж, ставши на коліна, благати життя і неволі. Скоро бій закипів з новою силою. Ще сильніше, ще кривавіше. Крихітний відрізок напівзруйнованих укріплень, довжиною в яких-небудь дві сотні кроків, немов колосальна ненажерлива м'ясорубка, перемелював все нові й нові лави коронного війська. І якщо кількість шляхти, якій судилося скласти голови в цьому бойовищі, перевалила за тисячу панів, то шеренгові пахолки і жовніри піхотних полків з магнатських надвірних військ зазнали втрат принаймні вп'ятеро більших. Але вони не ремствували. Вони билися і гинули. Немов заведені, кидалися на списи козаків і навіть проткнуті ними наскрізь, намагалися з останніх сил дістати і вразити ненависного ворога. І у хвилях кривавого безумства, самі втрачаючи рештки розуму, немов скажені хорти, все дерлися й дерлися вперед. Не думаючи про себе, лише про перемогу свого господаря, який при нагоді кине їм кістку з панського столу.

Шаленіла і шляхта. Гусари, рейтари, драгуни і кірасири билися так, ніби від наслідків цього бою залежало їхнє життя. Жити або умерти цієї ж миті. Панувати або зникнути як вид. Лицарські традиції, що їх плекали у своїх сім'ях і змалечку насаджували їх своїм дітям, кидали їх тепер вперед. Обпікало соромом дотримання цих традицій, бо ж не визнавала гонорова гербова шляхта за рівних супротивників тих, кого зараз ніяк не могла зломити. Хоч і плавали у їхній і власній крові, хоч віддавали всі сили до рештки і неодноразово тупили мечі…

А коронний польний гетьман Речі Посполитої Миколай Потоцький ставав усе похмурішим, із завзяттям, не притаманним його поважним літам, кидаючись табором, віддаючи розпорядження вступити до бою останнім резервам. Не міг повірити, але бачив: козаки тримаються! Ось і остання гвардійська хоругва королівських драгун чвалом, з бадьорим і громоголосим «Віват!», кинулася в гущу битви. Ось останні три постріли з мортир розривними гранатами – у гармашів залишилася тільки картеч. Але козаки стоять! О Матко Боска, звідкіля беруться сили в цих людей?!

Коли впала хоругва Ієремії Вишневецького, гетьман навіть зрадів. Так йому, хлопському перевертню! Дарма що князь, усе одно він з русинів, тобто хлопського роду… Але що це? Ні, стяг Ієремії не дався під ноги – за кілька хвилин він гордовито майорів над пеклом битви, а невидимий гетьману сурмач скликав до нього бійців. На мить в окулярі далекоглядної труби з'явилася і одразу ж зникла велетенська постать Самуїла Лаща, його обличчя з вишкіреними зубами і виряченими очима під низьким лобом і важкими надбрівними дугами. І раптом до свідомості Потоцького дійшло, що всі вони відступають. Він кілька хвилин пильно вдивлявся в хід битви, не вірячи власним очам. Але помилки не було! Спочатку повільно, потім швидше. Після того як козаки підірвали кілька потужних порохових мін і кинули в бій рештки своєї небагаточисельної кінноти, вони вже майже бігли, вкотре ламаючи лави. Кілька безкінечно довгих хвилин тиснула жменька комонних запорожців коронну кавалерію. Але сили її явно недоставало – скоро поляки опам'яталися, і наступ коронного війська поновився. Поновилися і залпи мушкетів з козацьких укріплень.

– Сили Господні! – здійняв руки до неба Потоцький. – Я втрачу військо серед цієї Богом забутої пустелі!!!

– Ваша ясновельможність! – раптом почув він поряд схвильований голос хорунжого. – Хоругва вашого сина… Вона впала! Козаки її тягнуть до свого табору!