Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 1

– Ми повинні спробувати ще раз, – вимовив він, наближаючись до батька.

Потоцький повільно мотнув головою.

– Військо вкрай стомлене. Я мушу дати сигнал до відходу… О, трикляті русини! Триклята Україна і її бунтівні виплодки! Я втратив до тисячі шляхетного війська!

– Але ти не можеш! Батьку, я вже майже був у їхньому таборі! – розгублено простогнав Петро.

– Ти ще матимеш таку нагоду. Ми продовжимо завтра, позавтра… Ми здолаємо їх, але сьогодні я мушу відвести війська.

Молодий Потоцький, тамуючи гіркоту, замовк. Але несподівано йому на допомогу прийшов Адам Кисіль, який разом з Вишневецьким, Любомирським і Лащем знаходився поруч з гетьманом:

– Хотів би заперечити вашій милості.

Потоцький без емоцій поглянув на Кисіля.

– Пан вважає мене слабкодухим?

– Це не так. Я навіть згоден з вами – військо знесилене і…

– Чому ж пан мені заперечує?

– До заходу сонця ще далеко, пане гетьмане. А коронне військо, перепрошую, не школа кармеліток, воно привчене долати труднощі. Я думаю, ми повинні атакувати знову.

Потоцький вражено закліпав очима. Його, без малого, не звинуватили в м'якотілості. І хто? Адам Кисіль. Цей товстун з вічною задишкою, який без допомоги не ладен вилізти на коня! Людина, яку він, Микола Потоцький, потай вважав хлопським ренегатом і ворогом усьому польському.

– Добре, – помовчавши, Потоцький вирішив виправити становище за допомогою вірного кроку – перекинувши свій обов'язок вирішувати на плечі оточуючих. – Шляхетне панство, я волів би вислухати ваші думки з цього питання, і тоді ми зможемо прийняти дійсно мудре рішення. Почнемо з вас, пане Любомирський.

Любомирський, котрий саме стоячи на землі, очікував, доки двоє слуг не закінчать одягати на нього новий панцир на заміну пошкодженого, знизав плечима:

– Бачить Бог, я не знаю, що і говорити! Такої кривавої битви не бачено мною вже кілька років. Вони божевільні, це єдине пояснення. Я сам бачив, як з дерев'яними колами вони кидались на закутих в броню рейтар і гинули. Коли ж їм вдавалося стягти когось із наших із сідла, злітались, немов мухи, роздираючи нещасного на шматки. Вони не звертали уваги навіть на те, що зверху ми їх рубали нещадно. Клянусь святими Петром та Павлом, до десятка клали їх на кожному вбитому полякові. І все ж ми не змогли навіть прорвати табір… Страшні втрати. Страшні.

– То ви за продовження битви сьогодні, чи воліли б поновити її завтра зі сходом сонця?

Любомирський стріпнувся, немов тамуючи роздратування:

– Я, звичайно, волів би спробувати ще сьогодні. Якщо козаки зроблять нічну вилазку, ми недорахуємось дуже багатьох.

Потоцький коротко змахнув головою.

– Ваша думка, пане Лащ?

Коронний стражник хижо оскалився.

– Я волів би здирати з них шкіри вже зараз. Але можу й завтра. Як накажете.

– Ви, князю? – подивився Потоцький на Ієремію Вишневецького.

– Якщо ми не зламаємо їх до вечора, ми програємо битву. Це єдиний шанс, тому раджу не баритись, – бундючно кинув молодий князь.

– Що?! – скипів Потоцький. У погляді Вишневецького він прочитав відвертий виклик. Очі Вишневецького немов промовляли: «Ти нездара, Потоцький!»

– Пан Вишневецький згущує фарби, – знизав плечима Любомирський.

– Прошу пояснень, світлійший князю! – холодно кинув Потоцький, швидко взявши себе до рук.

– Я сказав лише те, що ви могли чути. Думаю, пане Потоцький, ваша недалекоглядність пояснюється недавнім пораненням в… піхви вашої шаблі, тому охоче поясню те, що для всіх нас має бути очевидним.

– Але, слово гонору, ви, пане Вишневецький, забагато собі дозволяєте! – Потоцький, безумовно, почервонів би, але не зміг в силу того, що був червоним уже багато років. Він і собі зліз з коня і зайняв місце в завбачливо піднесеному челяддю кріслі. Звично простягнув руку за незмінним кубком вина і непривітно поглянув на Ієремію.

– Заспокойтесь, пане гетьмане, – в голосі Ієремії Вишневенького була неприхована зверхність і погорда. – Зараз не час вирішувати питання гонору. Крім того, я не мав на меті вас образити. Якщо ми до темряви не стриножимо Павлюка, повірте мені, ранком вони вже закріпляться в Мошнах. Стіни містечка здолати буде важче, ніж польові укріплення. Битва затягнеться, що, у свою чергу, викличе нові, ще більші жертви. Але не це найстрашніше… Пане гетьмане, вам відомо про двадцять тисяч гультяйства, яке іменує себе лівобережними полками і обсіло перевози по Дніпру від Чигирина до Переяслава?

– Не гірше вашого, – буркнув Потоцький.