Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

– Уперед, соколи! – чує Іван власний крик, і несамовитий вир бою починає, набираючи обертів, свій рух. З рипінням рушили з місця вози, вдарили гаківниці козацької армати, беручи приціл по верхівці стін, туди, звідкіля позирали на них готові до бою жовніри полковника Славинського, вкуталися білим пороховим димом вежі міста, посилаючи одразу десяток важких гарматних куль в наступаючі ворожі порядки. Затріщали вози, злетіли в повітря в'язанки хмизу, впали на землю перші вбиті й поранені, проте козацькі лави не змішалися, витримавши перше польське військове вітання. Вони продовжували рух і дуже скоро підступили під стіни міста, туди, де їх вже не могла дістати ворожа армата. Одразу ж зчинилася щільна мушкетна стрілянина з обох боків, посипалися стиглими грушами з стін ті з жовнірів, кого дістали влучні козацькі кулі і аршинні стріли луків запорізьких влучків.

– Добре дбаєте! – крізь зуби говорить Іван, слідкуючи, як перші драбини стали під стінами, як заметушилися нагорі жовніри, підтягуючи до бійниць каміння і чани зі смолою, за допомогою яких мали намір боронити себе від нападу в час, коли неефективними стануть фортечні гармати. Як козаки моторно біжать щаблями і зчіпляються з ляхами на шаблі, відбиваючи їх нещадні, спрямовані зверху вниз удари.

І от уже сам Богун не втримавшись сплигнув на землю, нагнав коня до обозу і кинувся до міської стіни. Мить, і він біля драбини. Скоріше інстинктивно, аніж розуміючи, що діє, він відхилився вбік і пропустив великий уламок скелі, котрий пролетів зовсім поряд, зламавши два щаблі і з гуркотом покотившись схилом до рову. Узяв шаблю в зуби і швидко подерся нагору.

Він встиг саме вчасно – троє жовнірів у потемнілих і вкритих плямами іржі латах уже ставили над ним чан киплячої смоли. Не гаючись, Іван розрядив в одного з них пістолет, одночасно протикаючи другого шаблею. Із жалем подумав, що коли слідом за ним йдуть інші, їм доведеться непереливки. Але часу на пошук іншого виходу Богун уже не мав. Він вхопився за край чана, аж задимілася лосина шкіра на рукавицях, і щосили потягнув його вбік. Він розумів, що заштовхнути його назад йому не під силу. Мить, і струмені розплавленої живиці полилися повз нього униз, викликаючи там несамовитий крик когось з обпечених козаків. Іван перескочив через загострені палі частоколу і схрестив шаблі з третім жовніром. Не в добрий день зустрів на своєму життєвому шляху голландський мушкетер розпаленого боєм Богуна – з першого ж удару Іван зніс з пліч голову голландця, і вона, немов гарбуз, покотилася по галереї, де точився бій. Безголове тіло зробило ще два кроки на нетвердих ногах і гепнулося на щільно политі кров'ю дошки. Богун, не очікуючи на кінець агонії убитого ворога, помчав уздовж галереї туди, де невеличкий гурт жовнірів метушився біля купи каміння, кидаючи його на голови козакам, котрі невпинно дерлися на стіни.

З кожною хвилиною кількість нападників на стінах Тульчина росла, і дуже скоро жменька жовнірів Славинського була змушена відступити вглиб міста, групуючись біля відчиненої брами міської цитаделі. Там, розметавшись на вітрі, все ще гордовито майоріли хоругви з гербами князя Вишневецького і Федора Славинського, а сурмачі розпачливо видували мідь, наказуючи зібратися під знамена решткам розбитого гарнізону. В кількох місцях під частоколом міських укріплень палали хати і скирти сіна, що його, вочевидь, привезли на продаж селяни з навколишніх сіл. Нарешті впав останній оборонець міських стін, а важкі дубові ворота мурованої цитаделі, яка з огляду на досить скромні розміри могла вмістити не більше сотні людей, закрилися зі схожим на важке зітхання рипом. Іван витер спітніле чоло і подивився на сонце. Воно висіло майже на тому самому місці, де він бачив його минулого разу, перед боєм. На здобуття міста-фортеці Тульчина загін Богуна витратив не більше, аніж сорок хвилин. Іван навіть не розраховував на такий швидкий успіх.

– А що, вашмость, може б то розвернути гармати на стінах у бік цитаделі? – почув він раптом за спиною голос Коваля. – Та як дамо сальву!

– Розвертайте, – махнув головою Богун. – Але палити не поспішай!

– Слухаю, вашмость! – радо кинув Коваль і бігцем подався виконувати розпорядження полковника. По дорозі завернув десяток козаків і повів їх за собою.

– Михаиле, – покликав Іван, помітивши неподалік від себе постать осавула, – давай гасло до збору. І ретельно мені прослідкуй, щоб не почався грабунок.