Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

– А якщо ти помиляєшся? – сказав Іван. – Якщо я не зможу досягти всього, що ти намислив про мене? Я не Хмельницький урешті-решт.

– Але ти кращий за Нечая, нехай пробачає вже пан Данило! Він гарний козак, але шибайголова ще той. Чому ж полковником не може бути Богун з його холодним розумом, військовим умінням, безкінечною хоробрістю і любов'ю до Батьківщини?

Іван мовчить. Швидко поглинають шлях шляхетні коні під козаками, йдучи добре поставленою риссю. Куйовдить вітерець Омелькового оселедця, розчісує море ковили обабіч них.

– Геть сумніви, Богуне! Поглянь назад! – кричить Омелько, і вітер підхоплює його крик. – їх привів не я. Ти їх згуртував, ти зробив їх козаками. Тож веди їх, наказний полковнику, до перемоги!

Надвечір першого ж дня після виходу Івана Богуна з гетьманського табору під Білою Церквою почали з'являтися перші провісники недалекого перебування ворожих чат – на обрії раз по раз заводилися і зникали хмарки куряви, козацькі роз'їзди натрапляли на покинуті стоянки невеликих військових відділків, а одного разу навіть змогли затримати невеличкий загін жовнірів, котрі з двома возами і запряженим цугом ридваном намагалися зникнути зі шляху козацького полку. Їх підвели до Богуна пов'язаними – всіх десятьох (ще четверо, котрі намагалися боронитися, залишилися спати вічним сном на тому місці, де заступила їх козацька чата). Похмурі обличчя жовнірів, подекуди заплилі синцями після козацького частування, не несли виразу ненависті або загрози. Перед Богуном стояли загнані і налякані до напівсмерті люди, їхні очі молили про порятунок. Іван вказав батогом на одного з полонених, певне, шляхтича:

– Доповідай, хто ти є і куди вів сю валку?

Поляк деякий час дивився Іванові в очі, після чого переможено відвів погляд.

– Поручник його королівської милості Єжи Пшисніцький. Йдемо до війська ясноосвєнцоного князя Ієремії Вишневецького, абись купно з ним бити ребелію… ішли тобто.

– Ребелію, кажеш! – спохмурнів Іван. – Мене тобто?

– Я жовнєж. І маю наглий наказ пана полковника йти до князя, тож можеш скарати мене за те, що я виконую свій обов'язок, схизмате!

– Скараю, коли то буде потрібним. А хіба твій полковник не знає про перемир'я, яке наш гетьман підписав спільно з панами Казановським і Киселем?

– Пан полковник виконує накази князя Вишневецького, який не визнає перемовин із хлопами.

– Не визнає. Що ж, пане Пшисніцький, думаю, що дуже скоро він буде змушений їх визнати, якщо досі не мав такої нагоди. Твій полковник, як я мав можливість зрозуміти, служить у надвірному війську князя?

– То є правда.

– Як його прізвище?

– Славинський. Полковник Федір Славинський.

Богун від несподіванки аж піднявся в стременах. На його обличчі раптом заграла посмішка, схожа швидше на звірячий оскал:

– Славинський?! Полковник Яреми?! Господи Всевишній, невже ти знову зведеш мене з цим віровідступником? – гаркнув він. – Ти розповіси мені все! Де він? – кинув по хвилині мовчання остовпілому поручнику.

– Більше ти нічого від мене не почуєш, – приречено схилив голову той.

– Побачимо. Гей, хто там! На тортури ляха! Решті постинати голови!

Кілька козаків потягли полонених до обозу, а Іван подивився на Омелька.

– Я повинен був їх відпустити? – кинув, виграючи жовнами.

Омелько повільно похитав головою.

– Не гірше за мене знаєш, що ні. Про нас не повинні дізнатися передчасно.

– Славинський тут. Він служить Яремі. Ти чув?

– Звичайно. Схоже, Іване, доля, яка звела вас колись у незакінченому шабельному поєдинку, дасть змогу його закінчити. Урешті я й не сумнівався, що він з ляхами.

На спочинок розташувалися лише надвечір, коли сонце, позолотивши далекий ліс на обрії, кидало степам свої прощальні промені. Іван наказав джурам не розставляти шатро. Ночував просто неба, як колись під час походів у складі низового товариства. Перед тим як йти спати, довго сидів біля кабиці з Омельком і Нечипоренком, обговорюючи майбутній напрямок руху полку. Вже затемна до кабиці прийшов Филон Міщук, якого Іван разом з Петром Зінченком і Тетеркою призначив наказними сотниками. Сів поряд з іншими, запитавши дозволу в Богуна, і неквапно почав накладати люльку. Згодом промовив, звертаючись до Богуна:

– У Тульчині він. Війська небагато має, не більш як дві сотні жовнірів. Решта вже в обозі Яреми, лише вони затрималися… Довелося повозитися з паном Пшисніцьким…

– Живий? – подивився на сотника Богун.