Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

Даю слово шляхтича – жодний волос не впаде з голови будь-кого з підлеглих пана де Сен-Мартена.

Француз кілька хвилин помислив. Було помітно, що рана на руці завдає йому чималих мук, але капітан намагався всіма силами приховати це від Богуна.

– Я так розумію, – нарешті мовив він, – що у вас є деякі умови, за яких ви виконаєте запропоноване.

– Пан не помиляється.

– У чому ж вони полягають? – Іван раптом помітив, що обличчя капітана зблідло, а еспаньйолка стала виглядати яскравіше, немов язики полум'я на воску.

– Я бачу, друже, ваші рани не дають вам спокою. Дозвольте піднести кухоль горілки з надією, що він допоможе панові.

– Це зайве, – відмахнувся француз. – Швидше перейдімо до вашої умови.

– Добре. Наскільки мені відомо, серед захисників цитаделі перебуває полковник Славинський. У мене є особисті рахунки із цим мостивим паном. Тож прошу залишити його мені. Решту жовнірів я відпускаю хоч до Вишневецького, хоч до чорта на роги. Це, власне, єдина моя умова.

– Тоді моя відповідь: ні! – різко вигукнув парламентер.

– Не поспішайте, пане Марсель, з відповіддю. Ви, очевидно, розраховуєте на допомогу князя?

Де Сен-Мартен промовчав.

– Ну-ну, давайте дивитися правді в очі, капітане. Ви сподіваєтесь на допомогу війська князя Ієремії Вишневецького. Дійсно, восьмитисячне військо є такою силою, проти якої я навряд чи б міг вистояти. Але повинен вас розчарувати: реґімент князя повністю зв'язано силами наказного гетьмана Кривоноса. Він не в змозі розпорошувати своїх жовнірів і тепер групує їх в районі Махнівки, де незабаром відбудеться генеральна битва. І сила далеко не на боці князя. Так що навіть коли б цей повний розпачу лист, – Іван недбало кинув на стіл сувій паперу, котрий кілька хвилин тому приніс йому Омелько, чиї запорожці відібрали його в посланця обложеного гарнізону, – дійшов би за призначенням, він навряд чи зміг би допомогти вам.

Якби де Сен-Мартен міг збліднути більше, він неодмінно би зблід. Здоровою лівою рукою капітан неквапно розгорнув сувій і, впевнившись, що це його лист, відкинув папір геть.

– Але умови, поставлені мені вами, не є прийнятними!

– Чому ж? – заперечив Богун. – Вам відомо, що полковник Славинський і колишній сотник особистої варти бунтівного Павлюка Славинський – то є одна людина. Він зрадник. Чому ж ви вважаєте недопустимим зрадити його?

– Для мене такі обставини не мають ніякої ваги. Я кондотьєр і сам можу воювати проти того, чию руку тримав ще вчора. Полковник Славинський мій командир, і я не віддам його вам на поталу.

– Як знаєте. Повинен у такому випадку вам дещо розповісти. Я викликав вас лише для того, щоб уникнути зайвого кровопролиття. Але якщо це неможливо, воно відбудеться. І ще одне: десять років тому Славинський і подібні йому в обмін на свої мерзенні життя видали коронному гетьману людину, яка могла вивести український народ з-під того ярма, котре ми зараз скидаємо вже з гетьманом Хмельницьким. Тож я добуду його чи з вашої згоди, чи без неї. І він заплатить за свою зраду! Боюсь тільки, що ви, пане де Сен-Мартен, станете тим самим гарматним м'ясом, котре мені не потрібне.

Через п'ять хвилин Марсель де Сен-Мартен, з піднятою високо головою, але з відчуттям холоду під серцем, пройшов поміж шеренг вишикуваного перед цитаделлю козацького війська, і зник за кованою залізом дубовою брамою кам'яниці. А надвечір заговорили гармати. Богун не збирався очікувати, коли обложених ландскнехтів вижене із цитаделі спрага.

Три дні гуркотіли гармати, б'ючи чавунними і кам'яними кулями стіни тульчинської цитаделі й закидаючи затовчені порохом гранати за її мури. Три дні димом з бійниць, бризками розпеченого каменю і рідкими мушкетними пострілами озивалась фортечка полковника Славинського. Коли закінчився гарматний порох у міських порохових погребах, до міської брами підкотився десяток возів з новими пороховими діжами, супроводжуваний запорожцями завбачливого Омелька Деривухо, і обстріл мурів цитаделі продовжився з новою силою. Навіть сили природи допомагали Богуну в цій впертій осаді – такої страшної спеки, яка встановилася в ці дні, давно не пам'ятали найстаріші з козаків. Сонячні промені жалили нещасних ландскнехтів згори, тоді як вогонь гармат методично нищив стіни, які закривали їх від багаторазово переважаючого в силі противника. І на четвертий день мури не витримали. Підточена пожежею і побита важкими кулями надбрамна вежа цитаделі захиталася і впала, коли козаки Богуна підірвали потужний камуфлет з десяти діжок пороху під її фундаментом у викопаному задля цієї мети тунелі. Розбурханою хвилею кинулися розлючені непоступливістю ворога богунівці, маючи шаблі наголо, в пролом муру. І смерть забенкетувала на тісному подвір'ї цитаделі. Ті з жовнірів, хто пережив страшні три доби, коли ні вдень, ні вночі не припинявся обстріл з гармат, непотрібним лахміттям повалилися під ноги розлючених козаків, порубані на кавалки гострою крицею, проколоті жалами келепів і рихвами списів. Полуденне сонце заливало своїми гарячими променями колодязь подвір'я, коли впав під ворожими ударами останній захисник цитаделі, а Іван Богун вирушив на пошуки того, кого так хотів побачити ще живим. Усі три дні, поки точилася облога цитаделі, він з нетерпінням очікував цієї миті. Безсонними ночами стояв, згадуючи події десятирічної давнини, високе чоло і натхненний погляд зрадженого Славинським Павлюка, криваві ріки на валах козацького табору під Кумейками. Образи минулого раптом постали перед ним, вимагаючи розплати зі зрадником, і він був готовий здійснити правосуддя в помсту за покійного гетьмана, за десятиліття принижень, котрі випали йому, як і всій козацькій нації, за ті десять років польської «золотої доби».