Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

– І ти не думай, Іване, що витягти тебе з Мальброку було для мене легкою працею, – емоційно говорив гетьман, стискаючи в руці прикрашений срібними бляшками повід. – Сам знаєш – з тих стін мало хто виходить живим.

– Так, гетьмане, мені те добре відомо, – відповідав Богун.

– Чому ж поводишся так?

– Як я поводжуся?

На мить Тетеря примусив себе поглянути співбесіднику в очі, але не зміг там прочитати ні насмішки, ні прихованої злості. Він просто запитував.

– Відокремлено. Якщо не сказати більше.

– Кажи, пане Павле, не утримуй у собі.

– Вороже! – Тетеря зітхнув. – Зрозумій, Іване, не я тебе туди спровадив. І вдіяти нічого не міг, рішення взяти тебе під арешт йшло безпосередньо від короля.

Іван знизав плечима.

– Мені все відомо. І я не виню тебе. Повір, у мене немає ворожості до тебе особисто. Просто… Просто я надто довго змушений був спілкуватися з привидами, чому ж ти дивуєшся тому, що я поводжусь відокремлено?

– То ти виконаєш моє прохання? Ти приймеш булаву наказного гетьмана і візьмешся спільно з Петром Дорошенком вести військо у похід на Лівобережжя?

Іван довго мовчав. Вони повільно їхали неподалік від урвища, милуючись широкими просторами Дніпра.

– Лівобережжя, Правобережжя… Що ж ви тут наколотили, гетьмане? Ти перед ляхами спину гнеш, там Брюховецький Золотаренка із Сомком зі світу зжив. До чого ж котитесь, адже разом колись під Богдановою рукою були, ляхів били.

Тетеря засопів. Йому з біса не подобалась така мова, але він стримувався. Утім, знаючи Богуна не перший рік, іншого від нього і не чекав. Він, звичайно, міг одним помахом руки припинити ці влучні, а від того надто образливі слова, адже Богун був тут сам, за ним, котрий для всього війська все ще був в'язнем Мальброку, не стояло жодної сили, тож варто було лише наказати… Але хіба для цього він їздив цілувати руку королю?

– Ти звинувачуєш мене в тому, від чого я сам постраждав. Собака Брюховецький загарбав булаву, вона йому не належить. Це він розділив Україну, намагаючись догодити Ромодановському і його московським сюзеренам. Навіщо ображаєш мене?

– Не ображайся, – зітхнув Богун. – Найшло. Я хотів лише одного – вигнати з України ляхів і москалів. А вийшло зовсім інакше. Вони просто розірвали її. І тепер бачу, що вдіяти нічого не можливо. Громадянська війна неминуча.

– І ти маєш взяти в ній участь. Так чи інакше, вона тебе не омине. Чому б не дати руку допомоги мені й спробувати об'єднати здобуте Хмельницьким під моєю булавою?

Іван поглянув на гетьмана і голосно розреготався.

– А в мене є вибір? – сказав він крізь сміх, і у голосі його чувся метал. – Чи ти, гетьмане, думаєш, що я не розумію свого становища? Я ж дня не проживу після того, як дам тобі негативну відповідь!

– Ти не надто високої думки про мене, – набундючився Тетеря. – Я…

Богун перевів подих і по-дружньому поплескав Тетерю по плечу.

– Не переймайся, пане Павле, я вже казав тобі, що не маю за що ненавидіти тебе. Просто розумію, під які гарантії мене відпустили ляхи. І знаю, хто тебе підтримував, коли ти здобув булаву, хто підтримує й нині. Адже коли стане вибір між моєю і власною долею, він буде не на користь Богуна, чи не так?

Тетеря дістав люльку і нервовими рухами спробував висікти вогню. Урешті роздратовано жбурнув кресало на землю і повернувся до почту.

– Джуро! Вогню дай!

По невеличкій паузі, яка допомогла йому зосередитись, гетьман продовжив:

– Як ти так багато знаєш і розумієш, чому б тобі не дати відповідь і припинити цю розмову?

– Моя відповідь очевидна.

– І все ж я хотів би почути її.

– Так, – Іван зупинив коня і повернувся, упритул глянувши на Тетерю. – Я піду з тобою на Лівобережжя. Тільки знай: якщо Господь дарує нам перемогу, ти згадаєш мої слова і не віддаси Україну ляхам!

Цього разу Тетеря не відвернув очей.

– Знай же й ти, Богуне, – кожен твій крок, кожне слово і дія будуть відомі королю. В разі найменшої підозри в нещирості тебе просто зітруть із земної поверхні.

За тиждень до католицького Різдва почався похід польського війська на Лівобережжя України. Вже кілька років не знала Польща таких масштабних подій. Сам король вів військо, маючи намір раз і назавжди поставити переможну крапку у війні з Московським царством, війні, котра затягнулася понад усі мислимі межі й приносила короні все нові й нові витрати. Ще від кінця літа, потім протягом усієї осені тяглися побори до казни на проведення майбутньої кампанії, велася закупівля зброї, підготовка жовнірів і жваві перемовини сеймових комісарів з можливими союзниками Речі Посполитої. Утім, в останньому пункті надто великий прогрес не відчувався – окрім гетьмана Тетері і його правобережних полків, жоден з володарів у Східній і Західній Європі не наважився виступити проти Москви, котра повільно, але невпинно набирала ваги в європейській політиці завдяки своїм безмежним землям, невичерпним людським ресурсам, міцній владі й дивовижній властивості підданих московського царя ставитися до нього з не меншою любов'ю, аніж до сина Божого, прощаючи йому найстрашніші гріхи у своєму фанатичному коханні до «помазаника». Звичайно, Московщина ще не набрала такого впливу як Оттоманська Порта, була слабшою й за переживаючу свої не найкращі часи Річ Посполиту, але… У Москві відчувалась сила й амбіційність, цього було досить, аби Ян Казимир залишився наодинці з Ромодановським і Брюховецьким, вдершись на Лівобережну Україну. Наодинці, якщо не рахувати гетьмана Павла Тетері і його наказних гетьманів Петра Дорошенка й Івана Богуна, котрі вели своїх козаків на битву з їхніми братами-козака-ми, спираючись лише на популярність серед козацької сіроми, ту, яку отримали за довгі й непрості роки Хмельниччини.