Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

І струснулося Лівобережжя. Від Переяслава до Чернігова, від Полтави до Запоріжжя покотилися чутки про могутність польської армади і десятки виграних нею великих і малих битв. Потяглися шляхом на схід перелякані міщани та селяни, за лихоманило прикордонних московських воєвод, на чиї плечі було покладено завдання підтримати ратниками Брюховецького і Ромодановського. А Ян Казимир, переможно дефілюючи на чолі блискучих гусарських хоругв, оминув лише Київ та Ніжин, котрі мали сильні залоги, тож у разі осади могли примусити поляків утратити багато дорогоцінного часу, решту ж міст та містечок брав з наскоку, примушуючи їхні гарнізони, що складалися з козаків лівобережних полків і похмурих московських бороданів, складати зброю, або швидко вшиватися, залишаючи напризволяще міщан, котрих мали захищати в разі ворожого нападу. Протягом кінця грудня, відколи почався похід, і до першої половини січня більша частина Лівобережної України опинилася під владою поляків.

Не відставали від польських вояків і козацькі загони правобережного гетьмана. Хіба що там, де йшли на штурм козацькі батави, менше лилося мирної крові, легшою була доля захоплених міст. Що ж стосується тієї ділянки фронту, котра була доручена Богуну, тут справи йшли ще краще – майже всі населені пункти, що їх отримував наказ захопити наказний гетьман, підіймали білі прапори вже після коротких перемовин, лише взнавши, хто командує військами, котрі їх обложили. Але, не дивлячись на такий перебіг подій, з кожним днем усе більше похмурнів Богун. Усе рідше можна було помітити його на чолі полків під час маршу, коли молодецьки виїздив на струнконогому огирі, все рідше брав наказний гетьман особисту участь у битвах. Натомість позирав на бій через оптику далекозорої труби і вигравав жовнами, не знаходячи за потрібне покидати межі табору. Бачив-бо: рідна, козацька кров ллється у цій війні і з того, і з їхнього боку. А кому, окрім ворогів України, вигідний такий перебіг подій? Москва і Варшава обидві, зайняті пошуками власної вигоди, руйнують його батьківщину, а він, Богун, котрий все своє життя віддав боротьбі за неї, змушений не просто стояти осторонь, він змушений брати найактивнішу участь у цьому процесі руйнації.

Про поведінку Богуна був добре поінформований Тетеря, а від нього далі, до самого короля, йшли вичерпні доклади, у котрих розписувався мало не кожен крок Богуна протягом дня. Надто вже боявся Ян Казимир заворушень у власному війську, що їх будь-якої хвилини міг спровокувати бунтівний полковник колишнього славного гетьмана. До часу, щоправда, нічого підозрілого не вбачали поляки у вчинках Богуна. Він чітко виконував усі накази, а його козаки були першими в бою. Він не дозволяв собі будь-яких висловлювань, котрі могли б виявити розбіжність його поглядів з офіційною політикою короля, а численні шпиги, що їх щедро насаджував у оточенні Івана гетьман Тетеря і навіть сам Ян Казимир, лише розводили руками – їм не вдавалось здобути жодного факту, який би вказував на неблагонадійність наказного гетьмана.

Так точилося майже до кінця січня. Палала Лівобережна Україна. Брюховецький і його невтомний помічник, воєвода Ромодановський, терпіли одну поразку за іншою. Залізні полки Яна Казимира з ентузіазмом виконували наказ короля: безжально пройти вогнем і мечем від Києва до Глухова та Новгород-Сіверського. І раптом щось потворно задеренчало в чітко відлагодженому механізмі королівської військової машини, щось збилося на фальш, руйнуючи бравурний марш, що на нього перетворився похід на Лівобережжя. Раптом виявилось, що не все так добре у війську Тетері, як того хотів правобережний гетьман, продавши душу й тіло короні. І Дорошенко, і Ханенко, а з ними й Гоголь з Гуляницьким почали виказувати невдоволення наслідками походу. Побачили пани полковники, до чого веде їхня братовбивча війна, стримали свої полки, оголили порядки польської шляхти, які вже давно звикли до того, що перший удар повинні прийняти на себе козаки, даючи їм можливість воювати хоч і без великого ризику, зате з великою славою. І ні вмовляння Тетері, ні його гнів та різкі слова під час військових рад не змогли переконати полковників змінити точку зору, продовжити в попередньому темпі наступ на ненависного Тетері Брюховецького. Марно гетьман обіцяв нечувані винагороди й привілеї в разі, коли йому допоможуть об'єднати під своєю булавою Україну.

– Козаки б'ються, ваша ясновельможність, і бачить Бог, я не можу наказати їм битися ще більш озвіріло. Серце обливається кров'ю, – говорив під час однієї з рад Гоголь, – сам радше під мушкетний вогонь, аніж бачити, що виробляємо…