Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

Генеральний писар не знав, що відповісти. Суперечлива постать перехрещеної на грецький обряд польської католички поряд з гетьманом України була не до вподоби багатьом як з близького оточення Хмельницького, так і військовій старшині. Серед верхівки війська ходили навіть чутки, що вона робить спроби прибрати до своїх рук генеральну канцелярію і керувати нею так, як чинили протягом історії десятки жінок великих і малих володарів. І не тільки керувати, а й поступово продати ляхам. Доходило навіть до того, що її звинувачували у впливі на Хмельницького під час підписання Зборівської угоди, хоча, якщо бути справедливим, такі звинувачення міг відкинути кожен більш-менш тверезомислячий – не тою людиною був Богдан-Зиновій Хмельницький, аби в усьому потурати жінці. І якщо він навіть відчував якусь незрозумілу залежність від неї, це ще зовсім не засвідчувало, що вплутав особисті стосунки до справ державних. Але навіть якщо полишити такі безпідставні чутки, сторонньому видно було, що одруження з красунею Оленою, котра свого часу безсоромно пішла до шлюбу з чигиринським підстаростою Чаплинським, не принесло щастя Хмельницькому. Можливо, саме тому, що пішла вона до того шлюбу, незважаючи на те, що Чаплинський на її очах зруйнував хутір її названого батька і зашмагав до смерті його сина. І тепер такий стан речей не просто турбував гетьмана, він просто спопеляв його зсередини, примушуючи відставити на задній план боротьбу, якій віддав більшу частину свого життя.

– Добре, Іване, не переймайся, – будучи людиною вкрай проникливою, гетьман одразу відчув хід думок співрозмовника. – Вип'ємо ще по чарці цього чудового коньяку, і я волів би залишитися на самоті. Потрібно дещо обмислити.

Виговський, слідом за гетьманом, випив, поставив чарку на стіл і попрямував до дверей. Уже на порозі нарешті насмілився нагадати про Богуна, роблячи це ніби між ділом:

– Я напишу у Вінницю, що вони повинні протриматись деякий час самі. Я не буду вказувати, який саме час.

Хмельницький байдужно знизав плечима:

– Пиши, як знаєш, Іване.

Усе. Більшого собі генеральний писар дозволити не міг. Мовчки кивнувши головою, він вийшов і причинив за собою двері.

Козак був укритий брудом, примерзлими до кожуха льодинками і запеклою кров'ю. Його кілька разів поранили, доки він пройшов засніженими полями від Вороновиці до Вінниці, а потім прокрався під носом у ляхів, котрі обложили місто, і видерся муром у руки захисників Вінниці, під градом мушкетного вогню, який здійняли польські мушкетери, помітивши його, безпорадно звисаючого на сажень нижче вершечка муру. Його неодмінно б убили, якби за наказом Нечипоренка з мурів не почався шалений гарматний вогонь по польських позиціях, і шквал картечі не примусив мушкетерів панічно бігти від мурів у пошуках сховища. Але навіть тепер, коли козак опинився під захистом укріплень, серед своїх, його, здавалося, не турбувало чудесне спасіння від неминучої смерті. Він не надто переймався й своїми ранами, хоча декотрі все ще кровоточили. Єдине, що турбувало козака, це була можливість нарешті впасти і заснути, не наражаючись на небезпеку замерзнути в полі або бути захопленим зненацька польським під'їздом. Єдине, що тримало козака на ногах, це послання, котре доніс він до полковника Богуна, обдуривши десять разів по десять смертей.

– Де Богун? – мовив він хрипким голосом, коли йому закінчили бинтувати пробите кулею плече і простягнули кухоль оковитої, щоб покріпити сили. – Мені потрібно до Богуна.

– Устигнеш, чоловіче! – говорили йому. – Відпочинь хвилину, ось-ось впадеш!

– До Богуна ведіть! – не вгавав прибулий, тож Нечипоренку, який трапився на гамір, нічого не залишалося, як скоріше повести його до полковника, котрий відпочивав у себе після майже тридцяти годин, проведених на мурах під час минулого великого штурму польських військ.

Доки йшли вуличками міста, Нечипоренко був змушений кілька разів підтримувати козака – той заточувався і міг кожної хвилини просто впасти на вкриту кригою бруківку. На великому майдані, неподалік від собору, що його оточували дбайливо підстрижені за європейською модою кущі, несподівано для обох трапився Микола Охріменко. Він уже майже видужав після поранення і тепер простував проміж іншими козаками, котрі поспішали змінити варту на укріпленнях – за наказом Богуна у час, коли поляки не виказували наміру штурмувати місто, периметр охороняла лише п'ята частина гарнізону, усі інші відпочивали, знаходячись у постійній готовності зайняти свої місця протягом трьох-п'яти хвилин.