Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

– Геть усі! – сказав втомленим голосом. – Попрошу вас, панове цехмістри, подати всі скарги в канцелярію, я перегляну їх одразу ж, коли буду мати вільну хвилину. В мене досить справ і без вас, тож ідіть і займайтеся своєю роботою.

Різнобарвний натовп чигиринських, київських і навіть чернігівських цехмістрів, не насмілюючись сперечатися з гетьманом, повільно виповз за межі камінної зали, і вартові зачинили за ним двері, нарешті припинивши шурхіт, що його чинили два десятки пар ніг по застеленій килимом долівці.

– Вікна зачиніть щільніше, тягне! – кинув Хмельницький джурам, і ті прожогом кинулися виконувати доручення.

Гетьман зітхнув, дістав із шухляди в столі люльку і оздоблену коштовним камінням золоту скриньку для тютюну. Неспішно почав накладати в люльку запашний турецький тютюн.

– Іване, ти запишися. Порадитись з тобою хочу, – кинув він Виговському, котрий, шанобливо схиливши голову, стояв неподалік від дверей і, очевидно, не знав, чи йому йти слідом за відвідувачами, чи залишитися з гетьманом. Після запрошення зостатися він посміливішав, зробив кілька кроків і сів у крісло навпроти Хмельницького, виклавши на стіл свій срібний каламар і сувій паперу.

– Трикляте трояндове масло, – Хмельницький випустив хмарку тютюнового диму і змахнув рукою, відганяючи дим від очей. – Чи вони навмисне ним тут курять?

– Я дам розпорядження, щоб його прибрали з ваших покоїв, ваша ясновельможність, – схилив голову Виговський.

– Так, к бісу! Теж мені вигадали. У світлиці козацького гетьмана – ніби в сералі у султана…

– Усе буде зроблено.

Хмельницький зітхнув.

– Що там у нас з послом Януша Радзивіла? Цим, як його, чорта…

– Мисловським, ваша ясновельможність?

– Так, Мисловським. Якої він тепер співає?

– Нічого нового, пане гетьмане. Багато галасу, а мало справ. Хоча, звичайно, те, що він дізнався про зволікання Іслам-Ґерая, після того як ви покликали його, нам козирів не добавило. Дуже скоро в Литві дізнаються про це, а також про відмову Швеції брати участь в антипольській коаліції, рівно як про послів Польщі при ханському дворі в Бахчисараї. Але все ж я вважаю, найближчі кілька місяців Литва буде неспроможною надати ляхам більш-менш вагому допомогу у війні з нами. У Радзивіла надто мало війська, і коли воно збільшиться, невідомо. Можемо на крайній випадок пригрозити Радзивілу новим Кричевським.

– Найближчі кілька місяців, кажеш? У тому й справа. Доки не підсохнуть шляхи і не повернуться після весняної повені до своїх русел ріки, я й так не сподіваюсь на литовські відвідини. Питання стоїть у тому, що нас очікує після того. Немає на кого покластися, Іване. Хан союзник ненадійний, а він – наш єдиний союзник! Москва мовчить, вичікує, на чийому боці краще буде бити тих, хто по інший бік, шведи відмовили, султан мовчить. У Трансильванії теж нічого путнього не кажуть… Два тижні посли Сигізмунда та Д'єрдя II Ракоці тут мені воду в ступі товкли… Немає толку.

Виговський мовчав, схиливши голову, і тому гетьман продовжив уже більш спокійним голосом:

– Легко шептатися за моєю спиною. Незадоволення виявляти легко. Значно трудніше втримати в руках те, чого домоглися своєю важкою і кривавою працею, що в ляхів з кігтів вирвали, тим самим розбурхавши те велетенське осине гніздо. Ти, писарю, що на те вважаєш? – і Хмельницький кинув на Виговського такий погляд, що тому стало зрозуміло: йому поставлено не звичайне запитання. Його випробовують на благонадійність і відданість. Що ж, йому немає чого приховувати перед гетьманом, адже цілком і повністю пов'язав свою долю з ним ще тоді, одразу ж після Жовтих Вод і ганебного обміну себе в татар на рябу кобилу. Як складеться планида Хмельницького, так буде і з ним, з Виговським, і бігаючи з одного табору до другого, він тільки втратить, нічого не надбавши взамін.

– Я з тобою, батьку, – чітко карбуючи слова, вимовив Виговський, – твої вороги – мої вороги. Як там, серед польського війська, так і тут, у війську Запорізькому.

Хмельницький з хвилину дивився прямо в очі писареві. Той погляду не відвів.

– Добре. Я й не мав сумнівів у тобі, Іване. З Брацлавщини які новини?

– Погані, батьку.

– То мені відомо. Пан Кисіль у своєму недавньому листі намагався мене запевнити, що до відновлення боїв там причетний покійний Нечай. Він, мовляв, спровокував виступ Калиновського своїми порушеннями мирної угоди. У тому є хоч мала доля правди?

– Навряд чи, ваша ясновельможність, – похитав головою Виговський. – Звичайно, Нечай – голова гаряча. Крім того лядське панство дуже вже швидко почало, повернувшись, упроваджувати старі звичаї у своїх брацлавських маєтностях. Але така ситуація не є ні для кого новиною. На мій погляд, Нечай був не причиною виступу польного коронного гетьмана, його дії послужили скоріше зачіпкою для такої агресії.