Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

Скоро, як це траплялося вже кілька разів досі, штурмуючі колони польського війська, втративши близько півсотні жовнірів, відвернули від монастиря і почали перегрупування, щоб незабаром почати наступ на міські укріплення. Знову почали бити великі мортири. Оголошуючи околиці голосним низьким гуркотом, випльовували вони цілі хмари білого порохового диму, після чого в повітрі звучав, нарощуючись, голосний шелест, і врешті чергова кам'яна бомба трощила будівлі всередині міста. І хоча робота мортир виглядала досить загрозливо, захисники швидко навчилися не звертати на неї уваги – шелест їхніх ядер попереджував і примушував шукати захисту під мурами або в погребах ще за десять-п'ятнадцять секунд до їхнього падіння, а досить довгий процес заряджування цих мастодонтів гарматного сімейства був настільки клопіткий, що дозволяв їм робити не більше одного пострілу протягом двох годин. Гармаші, намагаючись полегшити задачу своїм жовнірам і спрямувати кулі мортир у вінницькі мури, все вище підносили приціл, посилаючи снаряди по все більш високій траєкторії, але це призвело тільки до того, що кілька ядер вдарили в землю перед укріпленнями, а одна навіть розчавила, перетворюючи на водограй кривавих бризок, двох драгунів, котрі за наказом Лянцкоронського оглядали стан міських укріплень. Обережні розвідники весь час трималися поза межами дії козацьких мушкетів, сподіваючись, що заради них двох захисники міста не зчинять артилерійської стрілянини. Вони навіть не встигли осягнути, що їхні надії були цілком справедливими.

Після такого прикрого непорозуміння ворожі мортири припинили обстріл. Ще близько десятка пострілів зробили менші гармати, після чого затихли й вони – жовніри пішли на штурм стін.

Закипіла, закрутилася швидка карусель бою. З бойовими гаслами і криками поранених, з бахканням пострілів і дзвоном криці. Поряд з козаками Кальницького полку на укріпленнях стали міщани й селяни з околишніх сіл, котрі знаходилися у Вінниці, рятуючись від польського війська. Плече до плеча стояли чумаки і зброярі, різники й бондарі, селяни й кравці. Методично обвалювали на голови поляків уламки каміння і діжі окропу. Вправно приймали на рогулі штурмові драбини, відкидаючи їх і жовнірів, які по них дерлися, геть від муру, дружно зустрічали на шаблі й списи тих, хто оминув свою долю дорогою і встиг видертись на укріплення. Полковник Богун, здавалося, перебував одразу в кількох місцях. Ось він, піднявши до очей далекозору трубу, поправляє гармашів, допомагаючи вимірювати гармати так, щоб якомога ефективніше обстрілювати ворожі хоругви в тилу передових частин, а за хвилину вже, міцно зціпивши зуби, впирається плечем у чорний від сажі бік чану з киплячою смолою, щоб за її допомогою очистити мур від кількох десятків особливо набридливих ландскнехтів. По-діловому розпоряджується резервами, надсилаючи їх на ділянки, де найбільш гаряче, а за хвилину вже сам схрещує шаблю з котримсь із жовнірів, щоб відправити того до кращого світу.

Заграва, котра спалахнула, забарвивши кривавими відтінками край неба на заході, пофарбувала похмурою палітрою насторожені мури Вінниці, мовчазний монастир на правобережжі Південного Бугу, хаотичне нагромадження оточених укріпленнями з возів та земляними насипами наметів, землянок і нашвидкуруч збитих халуп, що в нього перетворився польський табір. По-зимовому скупе сонце лише на мить визирнуло з-за хмар, немов для того, щоб упевнитися: люди все ще не вичерпали ненависті і продовжують свій кривавий бенкет, тож йому немає чого робити в цьому світі. І воно швидко заховалося за сувоями важких низьких хмар, залишивши по собі швидкі, як лет стріли, сутінки. Польські сурмачі дали сигнал до відступу і стомлені за день ратної роботи жовніри відступили від нескорених стін, повертаючись до табору, у якому вже палахкотіли багаття і готувалася вечеря. Їх очікувала гаряча їжа, короткий важкий сон у переповненому людьми, пропахлому потом, болем і страхом приміщенні, а назавтра нові бої і, цілком ймовірно, швидка смерть на цих Богом проклятих мурах, які, немов колосальний молох, перемелювали все нові й нові сотні війська його королівської милості.

Богдан Хмельницький відчував роздратування від присутності занадто великої кількості людей у залі, від гуготіння полум'я в пащі каміна (очевидно, десь недодивилась челядь, і протяг відчинив двері, збільшуючи понад необхідне в ньому тягу), навіть до нудотного запаху трояндового масла, яким, незрозуміло звідки, несло досить відчутно. Було ще щось, приховане глибше, але за лавиною цих зовнішніх подразників гетьман відчував його лише, як тупий біль десь глибоко у грудях. Нарешті він не витримав: