Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

Іван кілька хвилин роздивлявся мортири й позицію, на якій їх мали встановити – не далі, як за двісті сажнів від муру.

– Що скажеш із цього приводу, Михаиле? – він рвучко склав трубу і простяг її джурі.

– Нічого доброго тут не скажеш, – Нечипоренко виглядав стурбованим, що було на нього зовсім не схоже. – Такі бомби нароблять немало біди. А чим ми будемо їм протистояти?

Богун стримано посміхнувся і поплескав Михайла по плечу:

– Грому від них багато, то напевне. А ось шкоди… Для мурів мортири не страшні, а от про те, як від них заховати людей, про те подумай, осавуле, подумай.

– Так, пане полковнику, – рішуче хитнув головою Нечипоренко.

Від табору Калиновського вітер доніс басовито-розкотистий спів ріжка, затим від польських укріплень відділився невеличкий загін вершників і направився до міської брами. Передній з них ніс на довгому ратищі над головою велике біле полотнище.

– Парламентери, – мовив стиха Богун.

– Знову?

– Цього разу востаннє. Я думаю, Мартин Калиновський уже втратив надію взяти Вінницю, не зробивши жодного пострілу, проте шле цього останнього листа з пропозицією здати місто просто для очищення совісті. Він має на це право, він диктує свою волю з позиції сили.

Рівно через три хвилини після того, як копита коней польських парламентерів прогуркотіли колодами підйомного мосту міської брами, і загін швидко повернув до свого табору, Івану принесли листа від польського командування, що його доставили парламентери.

– Зі зброєю, хоругвами і арматою, – кинув Омелько Деривухо, який надійшов тієї миті, коли сотник Тетіївської сотні Микита Безродний подав Богуну запечатаного гербовою печаткою Калиновського листа. – Два відра оковитої і сулія ґданської.

– І я два відра! – поспішив і собі зробити ставку Нечипоренко. – Тільки без армати. Зате з довгим приспівом про хоробрих панів-козаків і присягою дотриматися шляхетного слова.

Іван швидко зламав печатку і пробіг очима листа.

– Готуй горілку, осавуле, – хмикнув він за хвилину. – «…І спільно з арматою відійшовши, зі знаменами бойовими й клейнодами, у безпеці від нашого жовнірства повній. На те словом шляхтича і чесним лицарським іменем присягаємо…»

Омелько скривив у посмішці своє, понівечене колись ударом шаблі, обличчя і поплескав Михайла по плечу:

– Без армати минулого разу пропонував, тепер ціна виросла. Горілку до шпиталю віднесеш.

– Віднесу, коли програв, – зітхнув Нечипоренко.

– Яку відповідь дамо, панове? – Іван підвищив голос і оглянув присутніх.

Запапнувала тиша, лише Омелько вдарив кресалом, розпалюючи люльку.

– Ну, коли вже з арматою…Тьху, чорт йому, трут намок…Та ще й слово шляхетське! Думаю, потрібно б і нам слово мовити.

– І мовимо! – мотнув головою Іван. – Обозний! За чверть години доповісти мені про готовність армати до обстрілу ворожого табору. Височану в монастир підняти гасло: «До бою!». Почнемо роботу козацьку, панове-молодці!

Рівно за чверть години заговорила з мурів Вінниці козацька армата. Сипонула кульками, кулями, бомбами і дутими стрільнами в приземкуваті укріплення польського табору. Вибила з валів грудки мерзлої землі, здійняла в повітря шматки потрощеного дерева, хмари диму, а подекуди й понівечені тіла тих, кому доля призначила впасти жертвою цього першого для наступної битви артилерійського обстрілу. Щоправда, таких було небагато – після першого ж залпу командири польських реґіментів спішно поховали людей за укріпленнями, а гармаші Калиновського взялися вимірювати гармати по вінницьких мурах. Ударили кілька разів і великі мортири, що їх нещодавно встановили, але, як і сподівався Богун, без надто великої шкоди для обложених – одна шестипудова кам'яна куля влучила в пусту конюшню, розташовану неподалік від стіни, пробивши в її даху двосажневу діру і зруйнувавши дві клітки, друга й третя влучили в пустий майдан, де й лежали до кінця облоги, на половину зариті в перемішаний із землею камінь бруківки.

Обстріл з обох сторін тривав протягом кількох годин, доки не почав ущухати сам собою. Гармаші вінницького полку берегли порох і стріляли лише тоді, коли бачили перед собою більш-менш вразливу ціль, поляки ж вичерпали перший азарт і, помітивши, що мури є міцним горішком, почали вдосконалювати позиції гармат відповідно до спостережень, зроблених після невдалого биття ядрами в моноліт трьохсаженних стін фортеці. Одночасно із цим Станіслав Лянцкоронський дав розпорядження спішитись тисячі драгунів і особисто повів їх на штурм монастиря. Скоро високі, вкриті кошами із землею і міхами з половою стіни монастиря вкутались густими хмарами порохового диму від мушкетних залпів залоги, а вітер доніс до всіх, хто знаходився на стінах Вінниці, гул сотень пострілів і крики рейментарів польських штурмуючих колон. Драгуни швидко перебігали простір перед стінами замку, який найбільш ефективно обстрілювався з мурів, установлювали на стіни монастиря штурмові драбини і здиралися ними, десятками сиплячись до рову, немов стиглі груші з обтяжених надмірним врожаєм гілок. Скоро на верхівці стіни запрацювала й побудована Височаном пекельна машина – швидко розкручуючись, колода, до кінця якої було почеплено на ланцюгах чавунні боздугани, рушила вздовж муру, і там, де вона проходила стіни швидко очищувались від жовнірів. Крихітні з цієї відстані їхні тіла вкутувались червоними хмаринками і летіли донизу із жахливим зойком і лементом.