Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

– Самі мусимо собі раду дати, на те тут і поставлені, – буркнув він.

Височан, відчувши зміну настрою полковника, наповнив чарки вдруге:

– І дамо! Нумо, пане полковнику, за Україну!

Повертався Іван досить пізно, коли яскраве око місяця поливало залиту кров'ю недавньої битви кригу холодним сяйвом, а пронизливий вітерець примушував холодіти тіло під залізними обладунками і щільніше кутатись у кирею. Іван переїздив Південний Буг на чолі супроводу, який складався з півсотні козаків, і все ще думав над розповіддю Омелька. А може, той, котрий і сам раніше без міри вірив Хмельницькому, був правий ще тоді, під час пиятики у Вороновиці, коли все твердив про зраду гетьмана? Ні, це неправда, не може зрадити Хмельницький справу, яку сам і розпочав!.. Хіба якщо досяг своїх власних, відомих лише йому цілей. Був же незрозумілий договір у Зборові, було Красне і смерть Нечая, і смерть та все ще потребувала помсти з боку гетьмана, якому брацлавський полковник так віддано служив. Було порушення українського кордону п'ятнадцятитисячним польським військом, на яке Чигирин не відреагував жодним чином.

Від невеселих думок відірвав приглушений вигук Миколи Охріменка, який їхав одразу ж позаду Богуна:

– Там якісь вершники, Богуне! – вигукнув він і незграбно схилився в сідлі, схопившись за бік. У повітрі засвистіли десятки стріл, які посипались на козаків так несподівано, що ті спочатку розгубились.

– Ляхи! Ляхи, пане полковнику! – забринів чийсь напружений голос і одразу ж потонув у сичанні шабельних лез і клацанні курків.

– До бою! До бою, молодці! – щосили гукнув Іван. – Відходимо оборонною рукою!

І закипів швидкий і жорстокий бій, закрутилися вершники, відбиваючи удари криці і завдаючи нових, загриміли пістолетні постріли, примушуючи варту на мурах Вінниці і монастиря бити на сполох. Десь там, нагорі, стурбований шумом бою Височан уже давав наказ опустити підвісний місток і розчинити браму, готуючись вирушити на допомогу полковнику з кількома десятками козаків. Проте він нічим не міг уже зарадити Богуну – не розвідувальний загін, не передова чата, увесь польський авангард під булавою самого Мартина Калиновського, використовуючи темряву, скритно підійшов мало не під самі стіни фортеці і атакував дрібний відділ Богуна, котрий аж ніяк не розраховував на такий перебіг подій. У якусь мить Іван навіть зустрівся очима з Калиновським, мимоволі пригадавши Корсунську перемогу, заюшеного кров'ю і вимащеного в баговиння бранця, що його волік на налигачеві велетень Пилипенко.

– Богун! – видихнув Калиновський так, немов побачив примару, та за мить уже вказував на нього жовнірам лезом свого палаша. – Узяти лотра! Негайно взяти його!

Іван миттєво зорієнтувався:

– Хлопці, мерщій усі до Височана! За мною їхати забороняю! – і він, ударивши стривоженого Цигана острогами, полетів до середини річки, очолюючи темні лави переслідувачів.

Та чи не запізно? Хроплять, хроплять зовсім поряд коні під польськими вершниками, оскаженіло виють гусари, чути навіть важке дихання котрогось з них мало не над вухом. Богун не повертав голови, хоч як не хотілося цього зробити, хоч як не пекла шия, очікуючи шабельного удару. Бачив лише темну стрічку води в місці, де вода не замерзала навіть у лютий мороз.

– Уперед, Цигане, не видай, конику-братику! – шепотів він у кінське вухо, все нижче схиляючись до чорної гриви.

Та не встигає вірний Циган донести свого хороброго вершника до порятунку. Зовсім трошки не встигає! Ось поряд з'явився Єжи Рогальський, прапороносець гетьмана, за ним ще кілька жовнірів.

З хрипким сміхом Рогальський щосили вдарив Івана держаком прапора, на якому вилося зображення гербу Калина, по голові, хтось на бігу спробував затримати полковницького коня, кинувся хапати за ноги Івана.

– Попався кос! [53]Наш, наш єстиш! – радісно зашипів Рогальський.

Але передчасною була радість прапороносця. Широко розправив плечі козацький полковник, і полетіли з нього жовніри, немов хорти з ведмедя. Махнув гострою шаблею раз і вдруге – бризнула гаряча кров з розсічених вен, застогнали смертельно поранені. Ще зусилля – і ось уже Циган, піднятий вправною рукою у високий стрибок, занурюється в темну воду на стрімнині посередині річки, а кілька драгунів його величності, ледве встигши зупинити коней на межі міцної, не підмитої течією криги, змогли лише, давлячись від безсилої люті, спостерігати, як зникає в темряві вороний кінь і його закутий у блискучий панцир наїзник, який тримався рукою за луку сідла.