Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

Іван кілька хвилин спостерігав, як натовпи мушкетерів, караколюючи, обстрілювали буквально кожну бійницю, найдрібнішу шпарину, де міг причаїтися хтось із захисників монастиря, доки ті, засліплені хмарами їдкого диму, стріляли в'яло і навмання. Але вже скоро штурмові колони наблизилися й до міста, і полковник повинен був звернути свою увагу на доручену йому дільницю оборони молодої козацької держави – незважаючи на обстріл, поляки впритул наблизилися до стін і почали штурм. Метушливо встановлюючи драбини, вони кидалися ними вгору, і скоро бастіони й мури Вінниці стали схожими на мурашник.

– Доповідати про стан речей на кожній з ділянок щохвилини! – не відриваючи очей від далекозорої труби, мовив Іван. – Гарматний обстріл припинити.

Не пройшло й кількох хвилин, як посипалися доклади:

– Західний мур і Комендантська вежа прохають допомоги!

– Важкі бої на передовому редуті!

– Пожежа в місті, Різницьку вежу атаковано великими силами!

– Нехай тримаються, допомоги доки не дам! – відрізав Богун. – Сьогодні не страшніше, аніж минулого разу, не маю причин передчасно витрачати резерв.

– Ляхи на галереях південного муру! – тривожно крикнув, наближаючись засапаний джура.

– Чому пустили?! – гнівно напустився на джуру Богун. – Через п'ять хвилин чекаю доповідь про те, що південний мур чистий від ворога, інакше нехай Дзюба сам там лягає, не помилую!

Джура миттєво зник. Велика куля з ворожої мортири, пролетівши по майже вертикальній траєкторії, вдарила зовсім поряд, за яких-небудь двадцять сажнів від Богуна. Одним махом було зруйновано велику ділянку муру і вбито вісьмох козаків. Хмара пилу накрила полковницький почет, примушуючи людей розривати груди натужним кашлем.

– Тут небезпечно, вашмость, йшли би ви у вежу, – долетів до Івана голос Нечипоренка.

– А йшов би ти до біса, Михаиле, – лише відмахнувся Богун. – Ну що там, чорт забирай, у Дзюби?

У вухах заклало від гуркоту кількох розривних гранат, котрі вибухнули зовсім поруч. До Богуна біг черговий посланець:

– На Береговому редуті біда, пане полковнику! Сотника Михалка вбито, третину залоги гарматним вогнем змело, ляхи вже повертають гармати редуту в бік міста!

– А нехай йому! – гнівно вилаявся Богун. – Півсотні резерву на Береговий редут! Вибити клятих, викоренити до чортів псячих!

– Напад на південний мур відбито! – докладав особисто сотник Дзюба, очевидно, налякавшись переданих джурою слів Богуна. Очі його винувато блищали, на голові під шапкою видніли ся закривавлені бинти.

– Добре, пане Дзюбо, – кивнув головою Іван. – А от самому до мене йти не було потреби. Іди на позицію і слідкуй, щоб вони не повернулися. Добре слідкуй, абись більше таких розпачливих доповідей від тебе я не чув. Може, тоді вважатиму, що минулий мені лише наснився.

Сотник, не наважившись сказати більше ані слова, кинувся галереєю до сходів. Десь із боку Берегового редуту почувся тріск мушкетних пострілів. Там, очевидно, вступили в бій послані Богуном резерви.

Ще добрих сорок хвилин протистояння проміж нападниками і захисниками міста балансувало на межі, не надаючи переваги жодній зі сторін. Польські та угорські піхотинці, драгуни, голландські мушкетери і німецькі ландскнехти, наплювавши на смерть, яка чигала на них на укріпленнях у вигляді списів, шабель, куль, окропу і киплячої смоли, каміння й порохових гранат, йшли на приступ. Дерлися по драбинах, падали й конали під мурами, схрещували шаблі, опинившись серед захисників на галереях, щоб знову-таки впасти вниз і конати. Безумство смерті охопило місто, як багато разів досі, з тих пір як Мартин Калиновський затявся, присягнувши Божою матір'ю Ченстоховською, приєднати голову Богуна до голови вбитого в Красному Нечая. Десятками помирали найманці польської корони, своєю смертю лише зменшуючи кількість золота, яке та сама корона мала виплатити на зарплатню кварцяному війську. Адже мертвий ландскнехт не потребує злотих. Він ніколи не вчинить конфедерації, не здійме бунту. За ним ніхто не пожалкує. Він просто мертвий ландскнехт.

І нарешті сила атак пішла на спад. Польські рейментарі, як багато разів до цього, вичерпавши лють, відводили потріпані реґіменти, щоб зберегти їх для нових штурмів, у можливості яких ніхто не мав сумніву – очевидно, хлопський гетьман не бачив, що робилося на кордонах його держави і зовсім не поспішав зупинити винищення вірних йому козаків.

– Ми ще побачимося, лотре! – шипів Лянцкоронський, гарцюючи на коні неподалік від нездоланих вінницьких мурів. – Я ще здійму твою голову на вістрі свого списа!