Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

– Ти сам бачив, як вони померли? – запитав, ні до кого не звертаючись.

– Бачив, – відповів Корчага.

Омелько повільно повернувся і підійшов до столу, на якому серед паперів стояла карафа з джерельною водою. Підхопив її і, відпивши більше половини, решту вилив собі на голову. Стер з обличчя і вусів прозорі краплі. Нарешті, винувато посміхаючись, обвів усіх присутніх поглядом:

– Старий же я дурень! Війни мало набачився. Остогидло на хуторі, до міста приїхав! Вона просилася, щоб її з Петрусем із собою взяв… Гадав, в Умані їм безпечніше… – він важко зітхнув і повільно покрокував до виходу. Біля дверей спинився. Вперся руками в лутки, низько нахиливши голову.

– Дарина вагітна була. Думав, улітку дасть Бог своїх няньчити…

Тиша в кімнаті, після того як з неї вийшов Омелько, стала дзвінкою.

Хоч як Іван не намагався відмовити Омелька від участі у відбитті чергового штурму, що його поляки призначили не далі як за годину після прибуття до фортеці Филона Корчаги, він не погоджувався. На запропоновану Богуном пропозицію прийняти снодійного і заснути він лиш якось дивно посміхнувся:

– Ти б заснув?

– Навряд, – не знайшовся ні на що краще Іван.

– Ну то побережи слова. Та не дивись так на мене, не буду смерті шукати, на цім світі роботи багато залишилося.

Богун лише розвів руками. Знаючи добре Омелька, зрозумів, що подальші розмови на цю тему закрито, і їхнє продовження викличе лише роздратування Деривуха.

– Тоді не будемо баритися, – Богун тривожно подивився в бік муру, котрий уже стогнав від влучань польської армати, і швидко покрокував туди, одразу ж змішавшись з натовпом козаків, котрі бігли до бастіонів займати свої місця.

На цей раз Калиновський вирішив домогтися свого за будь-яку ціну – ворожі каре охопили місто щільним кільцем і готувалися кинутися в бій всі одразу, очікуючи лише на закінчення артилерійської підготовки. Богун, стоячи на верхній галереї південно-західного муру проміж високих, у зріст людини, кам'яних зубців, бачив, розглядаючи вкриті імлою від сотень багать у польському таборі околиці, не менше п'ятнадцяти тисяч готового до бою війська. Піхотинці і спішені драгуни, вишикувавшись у колони по п'ятдесят-сімдесят чоловік, тримали в руках довгі штурмові драбини. Від одного підрозділу до іншого, схожі з такої відстані на різнобарвних метеликів, мчали пишно одягнені, закуті в блискучу броню і прикрашені гронами страусового пір'я шляхтичі та їхні герольди з гербовими хоругвами в руках. Гуркотіли, вкриваючись час від часу хмарками білого диму, десятки малих і великих гармат, били, продовжуючи засівати нутрощі міста велетенськими ядрами, циклопічні мортири. Іван на мить відірвався від труби і обернувся, пересвідчившись, що його почет уже зібрався поряд зі своїм полковником – окрім Нечипоренка і полкових обозного та судді, стояли дванадцятеро джур, наявність яких була вкрай необхідною для успішної координації під час бою.

– Петре, – звернувся Богун до обозного Коржівського, котрий, як то було заведено в козацькому війську, виконував ще обов'язки командира артилерії, – накажи, нехай твої гармаші поки не починають стрілянину, бережи порох. Почнете веремію, лише коли наблизяться на півтори сотні сажнів.

– Слухаю, пане полковнику, – махнув головою Коржівський і одразу ж віддав необхідні розпорядження одному із джур. Той бігцем подався геть з галереї.

– Усі пересування в межах фортеці обмежити, залозі на бастіонах бути готовою до відбиття піхотних атак.

Ще двоє джур побігли передати наказ, котрий, крім того, продублювали прапорцями й сурмою. Усе робилося швидко й чітко – за два тижні напруженої облоги, коли місто витримувало штурми мало не щодня, а деколи й по дві-три серйозні атаки, козаки привчилися працювати, як чітко налагоджений механізм, спокійно, навіть буденно. По всьому периметру міських укріплень, який разом з передовими редутами й бастіонами, а також мурами і насипаними нашвидкуруч валами нараховував, не враховуючи стін монастиря, не менше милі довжини, стояли сотні й сотні готових до бою, з похмурими обличчями, які не віщували нападникам нічого доброго, козаків.

За кілька хвилин розпочалося. Поляки, як і кілька десятків разів досі, кинулися до мурів ще до того, як припинила обстріл їхня армата. Бігцем просувалися озброєні довгими штурмовими драбинами колони, жовніри мимоволі пригинали голови, інстинктивно намагаючись уберегтися від шквалу картечі, який виплюнула на них фортечна армата. Одночасно з атакою Вінниці розпочався штурм монастиря – туди, закидавши раніше рови і нерівності ґрунту хмизом, сміттям і навіть людським трупом, поляки котили вози, навантажені облитими смолою дровами, волокли шмигівниці й встановлені на лафети з великими колесами польові гармати. За кілька хвилин, оточивши монастирські стіни возами, підпалили їх, хмарами диму засліплюючи козаків Височана, і почали масований обстріл.