Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

– Слухаю, пане сотнику, – одразу ж схилив голову у мідній місюрці Микола.

– Підеш до Нечая…

– Та я…

Богун піймав козака за відвороти кільчастого панцира і різко струснув, аж задзеленчало:

– Мовчати, скурвий сину! – якщо в більш спокійний час Богун і погоджувався терпіти напівпанібратське поводження молодого Охріменка, то цієї хвилини він був готовий навчити Миронового малого військовій дисципліні найбільш прийнятними методами. – Як смієш?!

Микола все зрозумів з першого разу:

– Усе виконаю! Наказуй, пане сотнику!

– Ану прожогом до Нечая! Скажеш: ми захопили окоп, нехай дає підкріплення. Доки ляхи зайняті на східному валу, можемо вчинити сальву під стінами збаразького замку!

Охріменко кивнув і швидко зник. Іван, залишивши на валу біля завалів, котрі відокремлювали зайняту ними частину від решти укріплень, сотню козаків, озброєних алебардами і бердишами, з рештою кинувся вниз. Скоро бій з новою силою закипів на імпровізованому валу, що його спішно утворювали угорці.

Богун встигав бути одразу і на правому, і на лівому крилі своєї невеличкої батави, і в її центрі, показуючи приклад козакам і підтримуючи їх бойовий дух, котрий почав вже підупадати з огляду на те, що сили були надто вже не рівні. Їм ще вдалося захопити недобудований угорцями периметр, але просунутися далі годі було й думати – на допомогу ландскнехтам були відряджені ще кілька піхотних загонів, і тепер усі сили необхідно було зосередити на тому, щоб втримати те, що було захоплено, до підходу підкріплень. Тож вирішено було використовувати вози і купи сміття, нанесеного ворожими жовнірами як власну лінію оборони. Жовніри, відкинувши непотрібні тепер мушкети, лізли на неї, але один за одним падали під ударами козацьких шабель, злітали в повітря на кінчиках списів, помирали із роздробленими келепами і боздуганами головами. Кров і дощова вода змішувались на подвір'ї польського табору, утворюючи страшні червоні калюжі, у яких лежали розкинувшись десятки вбитих.

До Богуна, котрий саме відбивав удари кількох ворожих жовнірів, підбіг Охріменко, дуже вчасно простромивши одного з угорців довгою рихвою алебарди.

– Не буде допомоги, пане сотнику! – прокричав він у саме вухо Івану, і той від несподіванки ледь не пропустив удар палаша, спрямований йому в живіт. Відбив у останню мить і, зацідивши ландскнехту в скроню закутим у залізну рукавицю кулаком, відійшов назад. Козаки одразу ж за ним зімкнули лаву, продовжуючи відбивати напади жовнірів, котрі ставали все більш млявими.

– Як то не буде? – вхопив він за плече Охріменка. – Адже ми вже в таборі! Ми захопили частину стіни, вони що там, подуріли?!

– Усе дуже погано, батьку, – видихнув козак, – штурм гуляй-городів захлинувся, скоро тут буде половина ворожого війська. Потрібно поспішати, аби врятувати сотню, інакше вони перетворять захоплене нами на справжній мішок!

– Як захлинувся?! – не повірив Іван власним вухам. – Та що ти кажеш… – він зненацька зрозумів, що вже кілька хвилин не чує шуму битви зі східного валу, увесь гуркіт бою лунав тепер саме з його, Богуна, невеличкого плацдарму. – Але це неможливо!

– Усе триклятий дощ! Гуляй-городини зав'язли в баговинні і зрушити їх з місця не під силу нікому! Ляхи регочуть з окопу, дивлячись, як братчики намагаються пересунути їх бодай на лікоть, але не спроможні зробити навіть цього.

Відповісти Богун не встиг. Він раптом побачив, як через залитий калюжами двір до них поспішає густий натовп польських піхотинців, озброєних довгими піками. Те, про що мовив Микола, починало збуватися – поляки перекидали на місце прориву купки відчайдухів свіжі сили, намагаючись оточити і знищити козаків.

– Назад! Усім назад! – забринів у повітрі, наповненому брязком заліза, напружений голос Богуна. – Відходимо до стіни! – І кинувся у зворотному напрямку, маючи на меті стати в першій шерензі бійців і стримати ворога на час, необхідний для відходу решти загону.

Удар польських пікінерів був приголомшливим. Одразу не менше десяти козаків опинились вибитими з батави і впали, зрошуючи землю червоною кров'ю, решта, щодуху впираючись ногами в слизьку землю, була відкинута в напрямку муру на добрих три сажні. Козаки рубали рихви жовнірських пік, вхоплювались за них руками, намагаючись втримати ворожий натиск, але все далі й далі їхали слизькою глиною в напрямку окопу, на якому ще зовсім недавно отримали перемогу. Жовніри, вишикувавшись рівною шеренгою, впирались в землю широко розставленими ногами і з голосними видихами били піками в напрямку козацької батави. Били, здіймаючи лікоть лівої руки, яка утримувала ратище позаду, над головою, з метою завдати напрямку удару рух зверху вниз. Після кожного такого злагодженого удару переступали на крок уперед, щоб за мить знову все повторити і відкинути козаків ще далі. У такому монотонному русі вони були схожі на єдиний пекельний механізм, що пересувався, руйнуючи будь-який опір на своєму шляху.