Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

– Живий! – тієї ж миті видихнула Ганна.

– Тихо, тихо, – м'яко охопив її за плечі Омелько, і собі схиляючись над пораненим. – Йому тепер потрібен спокій.

Але Ганна не вгавала. Очевидно, від великого нервового напруження, яке їй довелося пережити, її почало трусити, немов у лихоманці, і вона все повторювала немов молитву:

– Живий, ти живий!

– А який я маю бути? – вимовив Іван потрісканими від гарячки вустами, і яким млявим видався йому власний голос! – Хіба дасте спокійно померти?

І він заснув. Йому снилися бойові порядки війська, які шикувалися на полі перед Жовтими Водами, сигнали сурми, залпи гармат і гуркіт копит тисячних відділків кінноти, котра летіла в бій. Снились вогні запаленого поляками Корсуня і позеленілі від часу мури Тульчина. Просякле дощами небо над Пилявцями і могутній Кам'янець, котрий глузливо поглядав зі своєї гори в петлі швидкого Смотрича на козаків, які нічого не змогли вдіяти з його потужними бастіонами і проходили далі на захід, залишаючи по собі переляканий гарнізон, змучених голодом і невпевненістю в завтрашньому дні городян і славу цитаделі, укріпленої самим Богом на кордоні південних земель Речі Посполитої. Бачив він уві сні пожежу львівського передмістя і артилерійський обстріл Високого замку, бачив пишну кавалькаду представників кращого львівського міщанства, котрі прибули в табір Хмельницького, аби запропонувати гетьману велику контрибуцію і врятувати старе місто Лева від штурму і грабунків у разі його успішного завершення. Снив Богун і усміхнене обличчя своєї Ганни, дитя з волошковими очима, яке простягало до нього рученята, кумедно ґелґочучи щось на йому лише зрозумілій мові. Але не бачив він більше страшної чорної пустелі і брами, готової розчинитися перед ним, приймаючи назавжди у свій чарівний світ. До пори він зачинив ту браму.

– О, та я бачу, ти вже зовсім на поправку пішов, поранений герою! – загримів Нечай ще з порога, пригинаючи голову, аби не зачепитися за одвірок, котрий було зроблено зовсім не для його богатирського зросту. Він зняв шапку, тричі перехрестився на образи в кутку світлички і нарешті сів на лаву поблизу ліжка, на котрому лежав Богун. – Ну, слава Всевишньому. Пані Ганна зустріла мене в сінях, то хоч на себе стала схожа, а то сама ледь жива була, сердешна. Ну розповідай!

– Що я розповім тобі, Даниле? – мляво знизав плечима Богун, мимоволі поморщившись від пекучого болю у грудях. – Краще ти розповідай, що і як. Я, признатися, останнє що пам'ятаю, це смерть Савки.

– Так, – одразу ж спохмурнів Нечай. – Убили нашого Савку. Такий чоловік був… Та якби його одного! Кривавим видався для нас той день, коли тебе підстрелили, без міри кривавим, Морозенка, полковника, убито… Але не будемо про погане. Знали ми кращі дні, будуть ще кращі.

– Даниле, я хочу знати все. Але спочатку розповідай, де я, і звідкіля тут Ганна.

Нечай знітився.

– Під Збаражем ти, де ж маєш бути? Правду сказати – якби моя воля, відрядив би тебе на кілька місяців до Вороновиці. Але дохтури мовлять: не можна в такий далекий шлях. А щодо Ганни… Одне слово: вже й не думали ми, що видужаєш ти, Іване! Три дні після того триклятого штурму все угасав. Омелько прикликав старого січового характерника, мали надію, він щось зарадить. А старий хрін таке сказав: він уже не в нашому світі, але ще й не в Царствії Божому. Кликати його звідтам потрібно. Інакше не повернеться. Якщо є по-справжньому дорога для нього людина, вона його поверне. От і все. Омелько кинувся за Ганною, загнав до смерті троє коней і через півтори доби був з нею тут. А потім ти очуняв.

– Давно я лежу? – запитав Іван, вирішивши не виказувати своє здивування розповіді Нечая, котра співпала з його мареннями про чорну рівнину і браму.

– Три тижні.

– Напевне, й новин багато нових?

– Стачає, – Нечай спохмурнів і відвів погляд.

– Невтішні новини?

Нечай махнув рукою.

– Не те щоб невтішні, але… Зав'язли ми тут, Іване. Давно могли Збараж взяти і далі піти, та немає нам військового щастя. Немов заговорений Ярема! – Нечай спересерця гепнув своїм важким кулаком об лаву, та так, що на полиці в нього над головою забряжчав череп'яний посуд. – Утрати великі. І хоч зовсім мало ще до успіху залишилося, чує моє серце: не дадуть нам ляха додушити. Хан незадоволений, з дня на день може щось утнути, король п'ятдесят тисяч посполитого рушення зібрав.

– Стривай, – Іван зробив спробу піднятися на ліктях, але одразу ж осів від пекучого болю на подушку. – Розповідай все по порядку.