Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

– Давай наказ бути напоготові, – повернувся Іван до Нечипоренка.

– Слухаю! – осавул швидко зник у підліску.

Ще кілька хвилин лежали мовчки, очікуючи появи татар, котрі мали відвернути на себе увагу тих захисників, які ще залишалися на західному окопі, і дати можливість козакам хоча б без втрат наблизитися і встановити драбини. Однак час ішов, а жоден з татарських вершників не наблизився до фортеці. Нарешті Богуну обридло таке очікування – він уявляв, який запеклий бій точиться на протилежному боці фортеці.

– Досить! – нарешті вигукнув він і піднявся в повний зріст, оголюючи шаблю. – Уперед, молодці, за Україну! – і першим кинувся до окопу, котрий височів над навколишньою рівниною на добрих десять сажнів, наїжачившись колами і хитромудрими пристосуваннями, спрямованими на швидке доправлення всякого, хто надумає дертися на вал, до кращого світу. За сотником, поволі розтягуючи шеренги на сотню аршин праворуч і ліворуч від Богуна, кинулися козаки, несучи штурмові драбини.

Відстань, яка відокремлювала їх від окопу, пробігли за кілька хвилин так, що картеч кількох невеличких гарматок вразила не більше десятка козаків. Вони так і залишилися лежати на килимі трав, стікаючи кров'ю, решта ж їхніх товаришів перехопила драбини з їх рук і продовжила біг. Більше стрілянини з гармат не було – щоб перезаряджати гармати під струменями проливного дощу, про це не могло бути й мови, з окопу озвалися лише кілька десятків мушкетних пострілів. Козаки вже долали рів і з хрипкими криками починали зводити вгору драбини. Одна за одною ставали вони, з глухим стукотом притискаючись до частоколу на верху окопу, і ось вже ціла сотня козаків одночасно дереться по них, намагаючись якнайскоріше видряпатись і зчепитися з ворогом у шабельному бою, уникаючи небезпеки від падаючого каміння, окропу і киплячої смоли, якими зазвичай зупиняли нападників захисники фортеці. Скоро згори і точно посипалися великі уламки каміння, кілька драбин повільно відірвалися від частоколу і, спочатку завмерши у вертикальному положенні, поступово набирали швидкості й почали завалюватись назад. З криками і стогоном на землю посипалися козаки.

– Уперед, молодці, на вали! – кричав Богун, стоячи поблизу однієї з драбин, і голос його тонув у лементі тисячного натовпу, який утворився під окопом і швидко втягувався вгору драбинами, які ляхи ще не встигли зіштовхнути. Але ось козаки підняли і ті, котрі було скинуто, встановлюючи їх на попередні місця, і на окопі з кожною хвилиною почало прибувати нападників. Помітивши це, Богун перехопив лезо шаблі зубами і швидко подерся вслід за рештою розпалених бойовищем козаків. Зараз його місце було там де знаходилася більша частина його реґіменту.

На окопі царювало справжнє пекло. Кількість жовнірів, котрі залишилися на захисті західної частини табору, була підрахована, як виявилося, досить неточно – їх було принаймні вдвічі більше, аніж очікував Богун. Вони, не жалкуючи себе, кидалися назустріч козакам, збивали їх з окопу пострілами мушкетів і гаківниць, кидали вниз на голови нападникам каміння, важкі дерев'яні колоди, діжі і все, що потрапляло під руку. Не пройшло і хвилини після того, як перші з козаків ступили на стіну, і дошки галереї, де точився бій, стали настільки слизькими від крові, що по них було складно пройти, не послизнувшись. Крики поранених і хрип умираючих змішувалися із дзвоном бойової криці.

Богун, піднявшись на вал, одразу ж приєднав свою шаблю до решти атакуючих козаків. Він швидко розчистив собі шлях до вузьких сходів, котрі вели з верхньої галереї всередину польського табору і, гукнувши кількадесят найсправніших рубак, кинувся вниз, маючи на меті перерізати шлях ляхам, котрі мчали на допомогу тим, що терпіли поразку на валу. Зчинився жорстокий бій уже всередині укріплень. Вишневецький, якому доповіли про прорив козаків на західному мурі, зрозумів свою помилку і віддав наказ повернути туди піхотну хоругву угорців, але позиція, зайнята козаками, була настільки вдалою, що вони з легкістю змогли протистояти угорцям, які переважали їх втричі, – затиснуті проміж двома приземистими будівлями, котрі тулилися до валу з внутрішньої сторони, козаки були добре захищені з боків, тож кількість нападників для них не мала великого значення. Крім того, дощ, який ще посилився, зовсім розмочив порох на пановках мушкетів, роблячи марними будь-які спроби вибити козаків за допомогою мушкетних залпів. Тим часом на верху кількість козаків усе збільшувалась, і скоро впав бездиханним останній з жовнірів, які так запекло обороняли свою ділянку муру. Услід за цим стишили натиск угорці. Вони добре бачили, що не зможуть уже допомогти своїм товаришам, тож обмежилися тільки тим, що локалізували ворожий прорив і швидко почали намощувати нову лінію захисту з возів, камінних брил, котрі лежали тут купами і повинні були в разі необхідності бути піднятими на стіну і скинутими на голови нападникам, з діжок і якого завгодно сміття, що його лише змогли знайти. Козаки, безсилі завадити роботі ворожих жовнірів, застигли, наставивши перед собою алебарди і списи, відібрані у ворога. Ситуація почала ускладнюватися. Богун зрозумів: якщо дати ляхам закінчити побудування нового валу, козаків буде відрізано від решти табору, і всім, чого вони змогли добитися, буде той крихітний шматок ворожого табору, на якому вони тепер стояли. Потрібно було розвивати успіх і відтягувати на себе найбільш можливу кількість ворожих сил. Повернувшись сходами на вал, він наказав завалювати галерею праворуч і ліворуч від місця прориву камінням, маючи на меті перешкодити польським воякам обійти козаків і оточити їх всередині табору. Потім гукнув Миколу Охріменка, який саме пробігав поруч, поспішаючи на допомогу тим, котрі стримували угорців усередині окопу.