Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

– Добре, – нарешті сказав Хмельницький, коли напруга від конфлікту, який ось-ось мав розпочатися, набула найбільшої своєї сили. – Нехай буде по твоєму, сотнику. Татари дійсно не найкращі вояки, коли доводиться воювати з укріпленими таборами. Веди своїх людей на східний вал. Але пам'ятай – за кожен прорахунок переді мною особисто будеш одвіт тримати. Не перед Нечаєм!

– Дякую, батьку, – схилився в поклоні Богун. – Я виконаю все, що лише в силах людини.

Хмельницький відвернувся, даючи зрозуміти, що аудієнцію закінчено. Коли поспішали назад, Нечай, здивовано подивившись на Богуна, мовив:

– Я завжди знав, що ти упертюх, Іване, але щоб настільки… Ти знаєш, Хмельницький у хвилини люті стає справді нестримний, міг би навіть і закувати тебе в кайдани.

– Не закував.

– Так. Одне можу сказати напевне: тепер він тебе добре запам'ятав. Краще навіть, аніж після Тульчина.

У відповідь на Нечаєві слова над козацьким табором високою нотою забринів сигнал сурми. Пролунавши уперше від ставки гетьмана, він швидко пролетів, дублюючись над полками навсібіч велетенського табору осадників.

Ревіння гармат з протилежного боку збаразьких укріплень було настільки сильним, що в ньому годі було й намагатися почути окремий постріл. Уся артилерія Хмельницького працювала з найбільш можливим темпом, намагаючись подавити позиції ворожих гармат і підготувати штурм гуляй-городів ще до того, як вони вирушать у свій шлях, витримуючи постріли польських гармат.

– Скільки вони вже товчуть? – запитав Богун у Нечипоренка, котрий лежав поряд, придивляючись до польського валу, до якого було не менше двох сотень сажнів відкритої, перекресленої сіткою рівчаків і засік місцини.

– Годину.

– Скоро й підуть, – завважив Омелько, котрий знаходився праворуч від Богуна. – А за Савкою й слід прохолов.

Ззаду затріщали кущі верболозу, і з'явився захеканий Савка Обдертий у вимащених в багнюку кунтуші і шароварах. Мовчки зняв шапку, витер нею піт з чола і дістав з китиці люльку. Неквапно наклав у неї тютюну, запропонованого Нечипоренком. Розпалив від поданого ним же труту, затягся димом, і лише тоді почав доповідати:

– Нічого страшного. Жовніри на валу, звичайно, є, бачили й кілька фальконетів, але ніц надзвичайного. Можна брати. Тоді, перед шатром Павлюка, складніше було, – він підморгнув Івану і зайшовся хрипким сміхом, після чого вказав на недалеку від них ділянку валу. – Дивися лишень, сотнику. Он ту купку дерев бачиш?

Іван поглянув на кілька хлипких ясенів неподалік ворожих укріплень.

– Так.

– Туди краще не лізти, там вовчі ями, якірці, ще бозна-яке лайно. А ось праворуч, тобто ближче до нас, вал на протязі добрих двохсот аршин обкопано лише неглибоким ровом, місцина суха, рівна. Туди потрібно ставити драбини.

– Так і вчинимо, – погодився Богун. – Дочекаємось лишень, доки татари почнуть їх скубти, тоді нам менше уваги приділятимуть. Гуляй-городи, я думаю, ось-ось вирушать.

– А я про що? – Савка відкинувся на спину, кілька секунд покрутився, зручніше вмощуючись на траві, і нарешті затих, накривши обличчя шапкою. Богун зовсім би не здивувався, якби він цієї хвилини голосно захропів.

Тисяча двісті козаків Іванової сотні розташувалися, принишкнувши в підліску неподалік від східного валу збаразької фортеці, очікуючи на команду кинутися на штурм. Поруч з козаками, поділеними Богуном на відділки по п'ятдесят шабель, лежали довгі штурмові драбини, зроблені таким чином, що по довгих їх щаблях одночасно могли підніматися принаймні троє бійців.

За чверть години у звуках канонади з протилежного боку Збаража дещо змінилося – артилерія Хмельницького зненацька замовкла, вибухаючи тепер лише поодинокими пострілами, натомість ожила, розпочавши жвавий обстріл, армата осаджених. «Гуляй-городи, – подумав Богун, – а поодинокі постріли наших, то встановлена на них армата». Він пожалкував, що не може бачити рухомих фортець на власні очі, але одразу ж відкинув цю думку. Потрібно було зосередитись на своєму завданні. Іван підняв голову і почав відшукувати поглядом татарські чамбули, про присутність яких говорили віддалене іржання коней, тупіт сотень копит і різкі крики вершників. Не дивлячись на увесь шум і метушню, зчинену татарами, самих їх Іван побачити не зміг. Як він і припускав, мурзи не поспішали кидатися на ворожі укріплення, хоча й не відступали далеко від стін. Така війна зовсім не пасувала кочівникам, які звикли діяти виключно як легка кавалерія, тобто швидкими наскоками і обстрілом. Зненацька Богун відчув, як йому на обличчя впала дощова краплина, потім ще одна, і ще. Він поглянув на небо – хмари, котрі почали збиратися після світанку, нарешті згустилися і розродилися рясним дощем. Утім, подумав Богун, дощ більше завадить ляхам, аніж йому – під час штурму захисники фортеці значно більше покладаються на вогнепальну зброю, аніж ті, хто із шаблями в зубах дереться штурмовими драбинами. Але як то там важкі гуляй-городи? Адже затягнись дощ надовго, вони неодмінно зав'язнуть у баговинні! Усе ж довго цим перейматися в Івана не було часу – навіть з місця, де він знаходився, було помітно, що на валу фортеці жовніри жваво перебігають, зникаючи, очевидно, у напрямку протилежної стіни. З кожною хвилиною їх ставало все менше, доки не залишилося на протязі всього західного окопу не більше двох-трьох сотень. Дощ все усилювався, і хоч він не був надто густим, але схоже на те, що затягло надовго. Усе ж поки що від східних укріплень чулася сильна стрілянина.