Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

– Добра погода для шабашу нечистої сили, – промовляє князь і щільніше замотується в кирею, ховаючись від пронизливих протягів, що їх пропускають невидимі щілини ридвана.

– Вам щось подати, ваша ясновельможність? – співчутливо дивиться на свого пана старий лакей, який служить пану Домініку ось уже тридцять літ. – Може, пан бажає закусити або випити старої вишнівки?

Заславський зітхає. Як не боляче це усвідомлювати, лакей є єдиною людиною, яка співчуває і підтримує його важкої хвилини.

– Дякую, Вацику. Ти справді добрий слуга. Коли світ навколо рушиться, особливо чітко визнаєш, яку цінність мають віддані тобі люди. Давай твою вишнівку, Вацику! Вона допоможе зігріти старечі кістки і розведе невеселі думки в голові малою часткою штучних веселощів. А там хто зна, може, вона дасть можливість заснути?

І дійсно, темна пахуча вишнівка відволікає увагу князя від невеселих думок, зігріває нутрощі, і скоро він, відкинувшись на м'які турецькі міндери, котрими обкладений диван карети, поринає у важке, повне відображених через призму сонної свідомості подій учорашнього дня забуття. Йому снився князь Ієремія з глузливою посмішкою на вустах, командир чорних дияволів, який намагався втекти від його ридвана і наказував своїм рейтарам стріляти по ньому з бандолетів, а також Хмельницький, схожий на татарина – у вивернутому хутром назовні овечому кожусі. На низькорослому бахматові, чия грива мало не досягала землі, на чолі стотисячних орд озброєних колами і косами селян.

До хутора під Вороновицею невеличкий загін на чолі з Богуном та Омельком Деривухо прибув надвечір, подолавши добрих тридцять миль шляху. Від Ярмолинець було зроблено усього два коротких привали, щоб погодувати коней і самим козакам поспати часинку-другу, але, окрім тих двох передихів, жодного відпочинку не було. Та не сперечалися козаки – кожен звик до важкого похідного життя і за останніх півроку пройшов дорогами від Поділля до Запоріжжя, а звідтам до Львова і Замостя тисячі верст українських шляхів, витримав сотні битв і сутичок, отримав багато славних перемог. Війна залишалася позаду, перетворивши їх з польських хлопів на вільних козаків, воїнів народної армії, звільненої з-під польсько-литовського панування України. Вони просто їхали слідом за невтомним наказним полковником Богуном і раділи грандіозним пейзажам залитих сонячним сяйвом засніжених долин і пагорбів Вінниччини, передчуваючи ту радість, котра очікує на них на порозі рідних домівок. Нарешті й частокіл на пагорбі над Бугом, купа тополь на вигоні й високий, вкритий соломою дах клуні, з якого колись маленький Іванко спостерігав за навчанням козаків на зеленому килимі левад, блискучі стволи двох фальконетів у бійницях невеличкої вежі над брамою. Іван прикипів поглядом до дрібного, з відстані, на яку вони під'їхали, скупчення будівель, немов міг побачити там Ганну. Марно. Хоча на хуторі вже, очевидно, помітили наближення загону, і всі мешканці, щось близько тридцяти чоловік, висипали на майданчик перед брамою, готуючись зустрічати прибулих. Звістки, що війну закінчено, і козаки повертаються до домівок, вони просто не могли не отримати. Тепер козаки бачили схожих на комашню людей і виглядали те одне-єдине обличчя, що його бачили у мріях протяом усієї літньої кампанії.

– Як дивно, Богуне, – почув Іван голос Омелька. – Ось ми їдемо додому, на дворі грудень 1648 року, позаду війна, ляхів розбито і відігнано геть за Случ. Україною тепер керує козацький православний гетьман, наш Богун став без п'яти хвилин полковником. А переді мною той самий хутір, на який я повертався з-під Хотина більш як двадцять літ тому, їдучи поряд з молодим ще і повним сил паном Федором. Ніщо не змінилося тут, хіба що жовті чуби тополь змінилися білим пилом паморозі, хіба що стежка заросла бур'яном та замело її снігом, хіба що тепер я змушений носити під кольчугою пухову хустку, щоб вберегти від холоду хворий поперек. Усе інше без змін. Навіть Мирон не забув начистити гарматні стволи. Цей світ, як не жаль нам усвідомлювати, і через сто літ буде таким, як до нашого народження, лише нас уже не буде.

– Але наш світ недосконалий, Омельку! – засміявся Богун. – Чи варто ж тоді за ним жалкувати?

– Він єдиний з тих, котрі ми досі могли бачити. Інший може бути недосконалим не менше. – Омелько підігнав коня, цвьохнувши батогом. – Чи тобі, якого очікує попереду кохана дружина і син, таке говорити? Доганяй, розумнику, на хуторі гаряча їжа, добра оковита і спочинок від праць!