Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

– Маначин, ваша ясновельможність, – чує він голос герольда і здригається усім тілом.

– Об'їхати містечко! – чує князь власний, неймовірно слабкий голос.

Вони вже минають Маначин! Це після того, як він мав на чолі війська організовано відійти до Костянтинова і, окопавшись, дати Хмельницькому рішучий бій. Заславський поглянув на чотирьох жовнірів, котрі їхали верхом услід за ридваном. Усе, що залишилося в нього від стотисячної армії… Але що можливо зробити, коли твої накази ніхто не виконує? Так, почет робить короля, і якщо навколишні на сцені не воздають чоловіку на троні королівських почестей, глядач перестає ставитися до нього відповідно його королівському сану. Ось і він, Домінік Заславський, потомок роду Острозьких, на схилі своїх літ перетворився на немічну людину, котру покинула не тільки армія, але й майже весь особистий почет.

І тепер він достойний лише жалю… І князь ще раз і ще раз пригадує останні події.

Новина про те, що майже половина війська загадковим чином зникла з поля битви, а решта відмовляється йти в бій, мотивуючи це відсутністю рейментарів від ротмістра до полковника, впала на Домініка Заславського, немов цебро крижаної води. Він ще кричав, гарячкуючи, що поверне всіх боягузів у каре, навіть якщо йому доведеться провести у війську децимацію, але в душі розумів – усе втрачено. Тож коли його покликали на раду сеймових комісарів, йшов на неї, немов на Голгофу – великий життєвий досвід підказував пристаркуватому князю, що рішення, прийняте цією самою радою, якщо й буде раціональним, то його ніхто не дослухається у пройнятому панікою війську, а всі невдачі тепер і в майбутньому (якщо, звичайно, ще доведеться вирватися з козацьких пазурів), буде записано в його, Заславського, послужний список. І насправді, з Вишневецького у будь-якому випадку все зійде, як з гуся вода. Вивернеться й Конєцпольський. Якщо хто й розділить з ним терновий вінець за програну битву, це буде Миколай Остророг. Але така обставина чомусь мало зігрівала князя. Пізніше на раді він ще намагався пручатися, коли почув пропозицію покинути піхотні полки й рятуватися однією лише кіннотою, але робив це мляво, розуміючи всю марність своїх намагань. Вимагав відходу ваґенбурґом до Костянтинова, але й тут не був почутий. Залишалося рятувати свою шкіру… Кінні хоругви, спочатку по одній, а потім масово почали виходити з природних апрошів, на які перетворив Бог лівий берег вузької і болотистої річки Пиляви. Виходили – то якщо м'яко сказати – бігли! Бігли і чули в себе за спиною прокльони тих, кого вони покидали напризволяще перед десятками тисяч розлючених ворогів. Військо спочатку розділилося на три частини, потім почалося стихійне його ділення ще на безліч малих відділів, і нарешті воно перестало існувати. А Домінік Заславський не те щоб стати табором під Костянтиновом і почати побудову нового табору – був змушений ховатися в кущах, побачивши ознаки наближення невідомих йому вершників. Одного разу ридван несподівано налетів у сутінках на кількох людей, і жовніри, яких тоді з ним було ще шестеро, кинулися боронити князя. Сталася швидка і кривава сутичка, бахканням пістолів і криками поранених змушуючи провалюватись до п'ят тріпочуче серце князя. Лише коли двоє з його жовнірів впали з коней, бій було зупинено – супротивниками виявилися десяток рейтарів брацлавського воєводи Ієроніма Радзієвського. На запропоновану князем ідею продовжувати мандрівку спільно їхній поручник – молодий шляхтич, чиї сталеві очі виблискували з-під чорного бургундського шолома, просто засміявся в обличчя Заславському:

– Утечу, вашмосць, утечу! Але за таких обставин я волів би утікати власними силами, позаяк ваш дар втрачати військо може зашкодити й моїм людям!

І чорні дияволи, миттю розвернувши коней, зникли за завісою темряви, яка все густішала, залишаючи Заславського наодинці з його невеселими думками. Він навіть не образився на юного поручника за його небачену нахабність. Хіба лише цей хлопчик? Накинуться, немов собаки, накинуться на найближчому сеймі, адже завжди потрібен крайній. Чому б у такій ролі не виступити Домініку Заславському?

Темні дерева за намоклим від дощу склом у дверцях ридвана хитають вітами, вкритими чорним листям, схиляють їх до шляху під ударами вітру, немов і вони хочуть зупинити Заславського, взяти участь в екзекуції князя за втрату війська, у котрій Заславський був винним не менше, аніж кожен з тридцяти двох радців і решти рейментарів. Хмари на низькому небі летять із шаленою швидкістю, час від часу відпускаючи зі свого м'якого полону бліде округле обличчя місяця.