Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

Іван Богун, якого після позавчорашнього бою на греблі Нечай попросив дати перепочити людям у резерві, знаходився у почті полковника, сидячи поряд з ним у сідлі свого вірного Цигана. Уважно позирав він на початок битви комонних підрозділів, бачив, як татарські орди затягують у битву все нові й нові польські підрозділи, як від табору Кривоноса від'єдналися півтори тисячі комонних на допомогу татарам, як з польського табору без жодного порядку, цілком хаотично й розрізнено відділювалися загони вершників і приєднувалися до бою, не в змозі все ж взяти верх над легкою кавалерією татар, котрі не вдаючись до ближнього бою, обстрілювали противника стрілами з довгими тонкими рихвами, котрі слугували для пробиття залізних обладунків, що їх було одягнуто на поляках. Раптом погляд Богуна упав на греблю, котра напередодні стільки разів переходила з рук у руки, і тепер була в поляків, перебуваючи під охороною кількох піхотних полків. Але що це?! Іван не повірив власним очам: ворожа піхота залишала шанці, за які було пролито стільки крові. Залишала без бою, просто шикуючись у колони і відтягуючись вузькою смужкою греблі на протилежний бік річки.

– Неймовірно! – прошепотів Богун, а потім, підвищивши голос, звернувся до Нечая, – Поглянь, Даниле!

Нечай швидко навів на греблю далекозору трубу.

– Та невже? – він теж не йняв віри, що поляки в такий важливий момент битви почали відтягувати сили з плацдарму захопленого з такими втратами. – Джуро! До Хмеля прожогом лети, скажи: просить Нечай дозволу на греблю напасти, лядську наволоч підігнати, аби скоріше п'ятами мигала!

Та не встиг джура виконати полковницький наказ, як сам генеральний обозний Чорнота підскочив на баскому коні.

– Бачиш, пане Даниле?

– Та як же не бачити?!

– Ну то з Богом, атакуй греблю, там і почнемо переправу, а за нею битву основних сил!

– Усе зроблю! – потягнув Нечай з піхов карабелу. – Уперед, соколи, за річку ляхів, нумо дружно на греблю!

Але події розкручувалися все стрімкіше – не встиг полк Нечая вийти на рубіж для атаки, як необхідність у ній відпала. Поляки вчинили на греблі таку тісняву, що годі було й думати про захист. Як виявилося пізніше, Домінік Заславський дав дуже несвоєчасну команду провести заміну Мазовецького та Сандомирського піхотних полків, а також підрозділів королівської гвардії, котрі два дні витримували на плацдармі за греблею ворожі атаки, на свіжі сили драгунії та гусарії своїх полків, а також кількох найманих хоругв князя Вишневецького. Полки спішно покинули шанці на правому боці Пиляви і рушили в бік польського стану, зустрівшись на вузькій стрічці греблі із загонами, котрі йшли їх замінювати. Хаос почався на греблі, і ще до того, як полк Нечая встиг вдарити на змішані сили Мазовецького полку в ар'єргарді у ворога, Хмельницький дав наказ перенести на греблю вогонь усіх своїх гармат.

Смерть прийшла на греблю під Пилявецьким замком, сотнями людських життів збираючи рясний урожай. Розпечений чавун не мав можливості пролетіти мимо і рвав, шматував незахищену плоть, люди і коні десятками сипалися у воду, де й тонули, не в змозі виплисти з темної глибини, придавлені до мулистого дна вагою обладунків і тіл тих, хто падав слідом за ними. Почорнілі від часу колоди, котрими було укріплено греблю, здіймалися в повітря під ударами ядер та розривних гранат, а поряд з ними, схожі на відстані на кумедні ляльки, підлітали тіла людей і навіть коней. Коли постріли гармат вщухли, козакам Нечая довелося не так прорубувати собі дорогу через греблю, як очищати її від трупу. Через півгодини після початку невдалої заміни військ на правому боці Пиляви гребля, а також шанці на лівому березі знову потрапили до рук козаків. Почався спішний перехід греблею основних сил Богдана Хмельницького з наміром дати полякам рішучий бій. Одначе як же був здивований сам Хмельницький і його старшини, коли, переправившись через греблю, побачив не ряди польського війська, готового прийняти бій, а безладні натовпи ворога, котрі, полишивши будь-які спроби зорганізуватися, чимдуж тікали на захід.

– Нехай мене поб'є грім, якщо я щось розумію! І все ж carpe diem! [42]Уперед, дітки, зробіть так, щоб вони вже ніколи не змогли зібратися докупи на нашу згубу! Ріжте упень лядське стерво! – крикнув гетьман, здійнявши над головою булаву, і полки козацтва кинулися переслідувати поляків.

Стомлені коні тягнули важкого ридвана з останніх сил і час від часу стишували ходу майже до повної зупинки, не дивлячись на посвист батога і злі крики візника. На їх боках струмочки крові перемішувались із клаптями білої піни. Заславський згадав, що кров на конях з'явилася, коли ридван, ховаючись від козацького роз'їзду, звернув з битої дороги в зарості шипшини, і вони всі принишкли, слухаючи на шляху зовсім поряд брязкіт кінської збруї і розмови українською мовою, а також відчуваючи несамовитий стукіт власних сердець. Він не відчував тепер страху, він взагалі мало що відчував. Окрім утоми і порожнечі. Тієї порожнечі, котра була в душі і в мозку, в тому місці, де мали б залишитися пояснення страшної поразки війська зібраного проти козаків з такими великими витратами і марними надіями.