Ю. Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

Та не почув тих слів Ганжа. Вітер гонитви засвистів у вухах хороброго полковника, кров, розігріта оковитою, вдарила до голови полковнику Івану Ганжі. І поплатився він за свою недбалість – наздогнав його поручник однієї з найманих хоругв волоської кінноти Ієремії Вишневецького і збив з коня, застромивши глибоко в землю рихву списа, котра пройшла наскрізь через полковницьке тіло. Загинув відчайдушно хоробрий полковник уманський, загинув, полишаючи, немов сиріт, своїх уманців, загинув тоді, коли міг би ще жити й зробити для України немало добрих справ…

Катастрофа польського війська почалася наступного дня після смерті Івана Ганжі. Ще не встигли відгриміти салюти над могилою полковника, а козацькі батави вже пішли в наступ, підтримувані десятьма тисячами легкої кінноти Айтиміра-мурзи…

Татари прийшли напередодні, пізно увечері ставши кошем на правому березі Пиляви, поряд із фланговими укріпленнями козацького табору. До Хмельницького одразу ж після прибуття союзників пустили посла від командуючого татарським військом султаном калґою Крим-Ґераєм – гетьман наказав будити себе будь-якої миті в разі, якщо прибудуть татари. Посол у найвишуканіших висловах пробачився за зволікання, викликані мусульманськими святами, і завірив у приязні хана та його цілковитій підтримці. Дивлячись на козацького гетьмана спокійним поглядом напівзаплющених очей і відбиваючи поклони, посол розповів, що хан призначив командувати військом, надісланим на допомогу урусам, своєму насліднику Крим-Ґераю, під чиєю орудою свої орди тепер ведуть на Україну окрім прибулого вже Айтимір-мурзи (котрий, до речі, прохає на аудієнцію гетьмана), ще й славні батири Тугай-бей, Кая-бей і Адлаєт-мурза. Окрім кримської та білгородської орд, прийшла й Єдичкульська орда, з котрою не було домовленості в гетьмана, але яка теж сподівається постояти разом із Хмельницьким-беєм супроти Ляхистану і завоювати військової здобичі та ясиру.

А на ранок польська армія вперше після прибуття на поле бою відчула справжню міць козацького війська. Сонце, піднявшись над вершечками лісу на обрії, висвітило своїм бентежним світлом, котре раз по раз переривалося низькими сивими хмарами, бойові порядки козацьких полків і татарських орд на правому фланзі. Захвилювалися в польському стані при вигляді ворога, котрий тепер перевищував їх за кількістю і був посилений кіннотою, тобто родом військ, у якому раніше поляки мали значну перевагу. Але досить швидко опам'яталися польські рейментарі і ось уже сигнал тривоги летить над таборами, примушуючи жовнірів сідати на коней і виїздити на поле перед табором для шикування. Змучені побудовою табору, а потім безсонною ніччю на варті в погано захищених від нічного нападу обозах, драгуни повільно займали свої місця в шеренгах і готувалися до бою. Де й поділися ті злагоджені, чіткі й швидкі перестроювання, що ними завжди характеризувалася польська кіннота? Навіть крилата гусарія і рейтари поводили себе, наче сонні мухи, примушуючи полотніти князя Вишневецького і бризкати слиною Олександра Конєцпольського.

Далі почалися ще більш незрозумілі події: передова польська сторожа, не дивлячись на те, що Домінік Заславський дав наказ підпустити ворога ближче, а не атакувати його з огляду на те, що поле бою було порізано рівчаками й балками, несподівано вступила в бій з татарами, втягуючи в зовсім невигідний полякам бій все нові й нові підрозділи, а командири не те щоб не думали зупиняти безладну колотнечу, котра вже подекуди оберталася оточенням татарами цілих загонів польської кавалерії, вони, навпаки, погіршували становище. І щосили надривалися сурмачі – скликав під свої знамена жовнірів Брацлавський воєвода Радзієвський. Знову і знову кидався він із драгунами в гущу татар і втрачав все більше бійців, ламаючи людям шиї в колотнечі, а коням ноги на пересіченій ярами та балками місцевості. Мчали йому на допомогу хоругви Олександра Конєцпольського та Ієремії Вишневецького, вимахуючи шаблями, летіли назустріч смерті шляхетні пани Куропатва і Тарнавський, Карнковський і Длотовський, сипалися з коней під ударами козацьких списів і татарських стріл десятки й десятки шляхетних військових товаришів. Але Марсу, жорстокому до польського лицарства того вересневого дня, було замало жертв серед кінноти передової сторожі. Далі починалося щось зовсім неможливе. Неможливе настільки, що й досі дослідники тієї битви не можуть дійти єдиної думки: що ж сталося з цілком боєздатною польською армією, примушуючи її тікати з поля бою, не зазнавши ні більш-менш вагомих втрат, ані перебуваючи розбитою наступом ворога, – польське воїнство просто зникло з поля бою. Зникло, щоб несучи втрати під час втечі, летіти аж до Львова так, немов по п'ятам його біжать самі сили пекла…