Юрій Мушкетик - На брата брат

З болісним сумом зауважив, що повернуло на осінь (і в його житті також), холодно поблискувала в озеречку вода, отави біля нього посіріли й пожухли, величалися поміж них руді султани кінського щавлю та полину, тьмяно поблискували якісь жовтенькі квіточки, вичахало небо, й остуділа душа. І думав гетьман про все, що скоїлося в останні місяці, й не міг нічого собі до кінця пояснити. Де і які зробив помилки — й думав про раду, й посмоктувало в нього під серцем.

Лихі передчуття тривожили гетьмана. «Як же швидко все сталося, — думав, згадуючи такі близькі вибори його на гетьмана, маєво корогов, піднесення, яке панувало у війську і серед поспільства. — Як швидко… вкисло це пиво. Чому? Чому все повернулося так? Через те, що не роздушив гадину зради одразу? Загравав із Москвою?»

…А козаки з колесом все не їхали, й врешті гетьман попросив коня, його обережно підсадовили в сідло. Він подивився на затяжців, і йому защеміло в серці: мусить спиратися не на своїх, а на чужинців, на оцих, оплачених золотом, незнайомих йому людей з різних країв та племен, й одягнених по — чужинськи — кожен у своє; були серед цих комонників люди в латах і кольчугах, в пишних каптанах, а були в лахмітті. Ці, що отуто, з ним, оплачені краще за інших…

«Покинуть в круту хвилину чи не покинуть?» — у думці. Дорога то збігала нагору, то падала в долину, була глуха й непролазна весною та восени, нині ж — згамзяна копитами, трава на узбіччях затоптана — пройшло чимало війська, дорога то одбігала од круч, то знову наближалася до них, внизу рябів Дніпро, вітер гнав круті брижі хвиль униз по течії, посередині, штовханий вітром і течією, прудко летів дуб під сірим вітрилом, на носі біля переднього стерна стояв молодий козак у розстебнутій чумарці — ще молодий, видно по поставі, — й правував човном. Побачивши комонників, зняв шапку та помахав нею.

І гетьмана пойняло щемке, тужливе відчуття, він позаздрив козакові й подумав, що як то добре бути молодим та летіти на швидкому вітрильнику, ковтати на повен рот напоєне річкою повітря й не думати про раду попереду, про підступи, наусти, чорну невідомість. Отак би став під вітрило й мчав до самого моря.

Повернули ліворуч, у широку долину, дорога пластала поміж чагарів, садів, понад річечкою Красною, то перескакувала через неї по містку, то одбігала на схил, то знову верталася назад, минули село, яке так і називалося Долина, і в'їхали в Германівку. Ще здалеку почули гомін. Місце для ради було обрано на схилі, біля перехрестя трьох доріг — на Трипілля, на Обухів та на Станки, широка — широка галявина, а по її краях, півколом, шипшина та глід, які закипіли червоно, й дикі груші над ними та в'язи, а внизу, біля річки, калина, також у червоних краплях. Козаки розташувалися на схилі, сиділи й стояли на спеченій сонцем траві, по сотнях, полках і вперемішку, поміж ними шастали якісь незнайомі людці в козацькому і міщанському вбранні, й стояло гудіння, козаки перегукувалися через голови, і вже скипали суперечки, й осавули розтягували забіяк. Спряжені сонцем, втомлені довгим чеканням, козаки були роздратовані, витирали шапками піт, і кинуті з воза слова важко доходили до них. Новий, добрий віз стояв унизу, ще й пеньок підкотили ззаду, щоб легше ступати на віз, звідти й падали на голови козаків кличі та погрози. Саме промовляв маленький, у химерній, казанком, шапці козак, побачивши гетьмана з почтом, він втягнув голову в плечі й шаснув у натовп. Натовп запрудив усю галявину, й дорогу для гетьмана прокладали затяжці. Попереду їхав польський хорунжий на вогненно — рудому коні, й сталевий панцир дратував козакам очі. Й дратували їх нагайки в руках гетьманської охорони, і їхні ситі коні, і їхнє вбрання.

Гетьман під'їхав до воза. Не злазячи з коня, розглядався. Сонце світило просто в очі, і йому було погано видно обличчя козаків. Оглянувся назад і побачив табуни коней, які паслися на толоці, й козаків у сідлах, котрі стерегли їх, і побачив кілька карет понад дорогою; пошукав очима затяжців: вони стояли строєм біля містка через Красну. З — за горба вихопився коршак й, побачивши стільки люду, неначе підкинутий невидимою рукою, шпарко замахав крильми, потягнув на Трипілля. Поткнувся з тієї самої сторони з коровами пастух — гнав їх на обід — і не міг пробитися, завернув назад.

Гетьман зробив порух, щоб злізти з коня, до нього кинулося двоє козаків охорони, але він показав очима — мовляв, не треба, — долаючи пекельний біль у коліні, підвернув коня так, що ступив просто на воза й кинув козакові повіддя, мовивши тихо: