Юрій Мушкетик - Останній гетьман. Погоня

Начувся я про нього всілякого, хоч і боялися ченці свого ігумена страшенно. «Утоплю. Замордую» — найпохватніші його слова. І замордовував. За його наказом забито до смерті одного ченця, який спробував розвінчати свого владику, сказав правду у вічі, ще один повісився в саду сам, чимало їх звідали темряви глибокого льоху за льодовнею. Колишній монастирський стадник справляв при ньому обов’язки містра, йому допомагав кухар Савка, котрий готував настоятелеві якусь особливу смаженю з голубів, яку Фотій дуже любив. Розповідали й зовсім дивовижне: коровниця Вівдя водила в ігуменові покої дівку, переодягнену пахолком, потім він видав її заміж за винника, котрий нині тримає монастирський шинок при дорозі.

Не знав, вірити в те чи ні, може, то обмови за строгості, за суворість, за надмірні пости й подовжені молитви, за епітимії, за сувору муштру, сливе військову, а не чернечу. Може, їх інакше й не втримати в покорі? «В бідах і скорботах гартуємо душі свої», — сказав мені. Гартуємо для чого? І для чого монастирські ковалі та слюсарі ремонтують старі мушкети, самопали, кують шаблі та ножі запоясні? Тільки так і можна сьогодні оборонити віру святу, вистояти й пере могти? Сам у гріхах, був готовий простити Фотієві всі його сотворені і ще не сотворені гріхи й стати на стіні при одній з гарматок. Я часто піднімався на ті стіни й примірявся поглядом у далеч, великими рогатими тичинами, які лежали на містках, перекидав в уяві приставлені з того боку драбини, бив келепом по важких металевих шоломах.

Одначе дощовий падолистовий день накрив ті мої думки чорним поминальним покровом. Приїхав у монастир без будь — якої охорони черкаський підстароста з двома комісарами, двома підсудками та одним писарем, і жодна гарматка не вистрілила, й жоден келеп не звівся, настоятель з братією стояли перед ними сумирні, принишклі, й слухали, як вичитує підсудок з довгого жовтого паперу податі монастиреві — винну, медову, млинову, за освячення пасок, за іордань, за цілування хреста й ще безліч, може, там була подать і за молитву до Христа, та я недочув. Ігумен розписався на тому папері й вклонився. Того самого дня я виїхав з монастиря.

А повернувшись у Кагарлик, продав карету, коні, інше майно, яке мав; усі гроші, які вторгував і які ще лишилися в капшуці, розділив на три купки: одну — на церкву, другу — старцям на поминальний обід по моїй матері, третю — на пригощання січових братчиків. По тому помолився в церкві й осідлав коня.

Знову за нами йде погоня. Тепер уже московська. Поганий гетьман український лівобічний Пузієнко виміняв собі в Москві за Україну чин боярський і дівку московську, справивши в Москві бучне весілля, вернувся з воєводами та московським військом. Раніше московські воєводи кублилися тільки по великих містах — у Києві, в Чернігові, в Переяславі, а тепер обсілися по всіх містах і містечках, їхні перепищики переписали людей, ґрунти і маєтності їхні, зборщики наклали такі податі, що в українців і очкурі затріщали. А разом з очкурами лопнув і терпець. Вдарили дзвони в Переяславі, тепер уже не на злуку з москалями, а на криваву розлуку, у Ніжині й Батурині, люди пішли з ціпами і косами на москалів. Їм на поміч прийшли запорожці. Схрестили з москалями шаблі під Баришівкою, загнали стрільців у болото на Трубежі. Одначе на поміч москалям з Путивля виступило велике московське військо на чолі з боярином Ромодановським, оточило наш табір на Трубежі.

Вісім днів ми відбивали всі налоги, з Низу до нас ще долучилася чата отамана Куцого, але заки пробилися, стратили більше половини людей і весь військовий припас. І в нас не стало провіанту, й гармати наші були малі, а москалі поставили великі гармати й громили наш табір. На святого Андрія — покровителя нашого гетьмана Бурого — прикрита сніговою завією, вдерлася в наш табір московська кіннота, і хоч її вдалося вибити, погром вчинила страшенний. По тому почалися чвари великі поміж нашою старшиною, реєстровики схилялися до покори, скликали раду й прокричали на ній нового отамана — Джигу, — низовики та козацька сірома з посполитих не погодилися, вчинилася шванка, яку зупинила злива. Під ту зливу ми й вирвалися з табору і ось уже шостий день прямуємо на Низ. Погоня насідає нам на плечі, не відстає ні вдень, ні вночі, у московитів кращі коні, й піхота їхня на возах, наші ж пішаниці розсіялися по лугах та лісах, на возах тільки поранені, не маємо жодної гармати, й коні наші повибивалися з сил, аж хитаються на ходу, і люди хилитаються в сідлах, неначе ковила під вітром. Сьогодні вранці поруч мене спорснув з сідла козак Кузьма Паливода і впав просто під кінські копита. Вже недалеко Козацьке поле, запорозькі місця, Сагайдачне, Стовпи і Стоги, Хортиця, вони стануть нам тарчею, заступлять, сховають, і прийдуть нам на поміч козаки, які вернулися з гардів, рибних та соляних промислів, але до Січі, мабуть, нам уже не добутися. Останньою заступою, останнім захистом стала нам річка Орчик, ми щойно перехопилися по довгій греблі з правого берега на лівий і впали тут табором. Ні, не табором, а купою, козаки попадали де попало, чимало коней також лягли на землю, чого вони ніколи не роблять, Бурому ледве вдалося зібрати кілька десятків козаків, щоб перекопати шанцями греблю. Одначе ці шанці не врятують нас. Над’їде на возах московська піхота, поставлять гармати й зметуть нас. Кіннота вже спішується по той бік греблі. В повітрі миготить снігова крупа, крізь неї видно стрільців у гостроверхих шапках і німецьких найманців у панцирях. По той бік греблі — глибокий видолинок, за ним узвіз, на горі кілька хаток, які, здається, кудись пливуть в сніговій імлі. Решта хат села по сю сторону, в лівий бік понад річкою, городи спускаються до самої води. Люди в селі поховалися, тільки біля крайньої хати стоїть дядько в розстебнутому кожусі, дивиться в наш бік. Гребля вигинається дугою, вона довга й вузька, у ліву від нас руку по її краю ростуть молоді верби, вони голі, без листя, й ніби падають у воду, по якій іде шуга. Тонкі, схожі на скалки бемського шкла крижини крутяться на течії, налазять одна на одну, кришаться, і те кришиво — шерех — втягується в вузьку лійку річкового стрижня, який з клекотом виносить його на плесо по той бік греблі. Чорний корч посеред річки здається схожим на потопельника, він то занурюється в воду, то зринає знову. Посеред греблі — млин, вкопаний у глинозем, у греблю, старий, зчорнілий, перекритий новенькою дранкою. Неначе досугий дід в новому брилі. На той млин — уся наша надія. В ньому козаки закладають порохову міну — всі три бочки пороху, які лишилися, вибух розметає млин, розметає міст і греблю на кілька сажнів, і тоді танцюйте, воріженьки, на тому боці, а ми з цього будемо дивитися та сміятися. І вгору і вниз на три чи чотири милі немає іншої греблі, отож, аби добутися на сю сторону, москалям потрібно добу або й дві, а ми за той час — гай — гай — будемо за порогами. Човнами, якщо москалі добудуть їх, гармати та вози не переправити, — човни тут маленькі — довбаночки. Ми мляво горнемо землю (не знаю нащо, либонь, про всяк випадок) і поглядаємо на греблю. Там п’ятеро козаків прилаштовують міну, запалять ґнота й прибіжать сюди.