Юрій Мушкетик - Останній гетьман. Погоня

…Не одразу збагнув, що то не талапання, а покашлювання. Покашлював послушник Олія, він стояв у порозі, невидимий у темряві, але я вже гаразд знав його покашлювання, схоже на тьопання по воді. Покашлює він обережно, несміливо — в такий спосіб будить до утрені — я можу й не обізватися, вдати, що сплю, і він піде геть. Що то гроші — багатий гість, — і покій окремий з периною, і глечик з узваром в головах на ослінці, — всіх інших прочан, які сплять покотом на вкритих соломою дошках, послушники будять штурханами, а декого навіть стягують за ноги.

Але мені все одно треба вставати — по нужді, та й не для того я прибився сюди, аби вилежуватися в пуховиках. Хоч, далебі, доконечно ще не знаю, для чого. Заховався від нишпорок? Трохи й так. Хочу замолити гріхи?.. Побути в цьому святому куточку? Помолитися за матінку, омити сльозою її святу пам’ять? Либонь. Прийшов скинути з себе бруд п’янства?.. Прийшов надовго? Може, назавжди? Поки що не знаю. Чи вже знаю? Страшно переступити одразу в іншу іпостась. До цього потрібно приготуватися, порадитися з власною душею. Я й раджуся… І тая рада…

Я встаю, одягаюся. Виходжу надвір. Від мого порогу стежка до церкви веде через сад. Її не видно. Стоїть такий густий туман, що його можна різати ножем, неначе холодець. Напівголі дерева виринають ураз, кущі кидаються під ноги, хапають за поли кощавими руками. В тумані, спотикаючись, бредуть прочани; черідкою, неначе легіонери затяжного війська, пройшли монахи. Ще дуже рано, власне, це не утреня, а нічне моління, я не дістаю годинника, бо однаково стрілок не видно, але відчуваю — нині годин чотири, не більше. Мені незбагненна ця запопадливість, ця строгість: потім ченці увесь день клюють носами й працівники з них кепські.

В церкві блимає кілька свіч — ощадять, — тут холодно й вогко — туман забивається й сюди, він давить, гнітить, молитва в’язне в сірій каламуті. Ченці, послушники, прочани стоять на колінах, вони сонні й моляться в’яло, мені здається — без святості, а може, я й помиляюся, важко відрізнити щирість від страху. Всі вони бояться ігумена, він справді грізний, несамовитий. Вклякаю на коліна в лівому притворі. Якраз навпроти Богоматері. Поруч мене б’є поклони сивоголовий чернець зі шрамом на лівій щоці, неважко відгадати, що той шрам від шаблі, отож, до свого чернецтва, до битви з нечистим сей чоловік спізнав битв мирських і або обезнадіявся, або забоявся. За ним молодий ченчик, він чи й молиться, клює носом, засинає, й інший чернець штовхає його в спину. Мене також змагає сон, я думаю не про молитву, не про Бога, а про самого себе, докоряю собі й трохи печалюся: немає в моєму серці справжнього смирення, немає й тієї чистої святої любові, з якою дивляться на ближнього. Мені страшно зізнатися, але я не знаю, за що молюся. Й не знаю, за що моляться ці ченці. Кожен молиться за спасіння власної душі? Але ж цього мало… За весь людський рід, котрий загруз у гріхах? Моляться, щоб Бог захистив нас від супостатів? І хиляться перед супостатами. Ні, чує моя душа, не моляться й за це… Може, декотрі. Тоді, що важить більше, молитва чи шабля? Звичайно, можна переконати себе — молитва. Але чи це так? Це схоже на те: лишити житній лан і відступити, й жито пожнуть вороги, чи спалити його. Гріх перед Богом і гріх перед людьми…

А може, вже й молитися пізно, може Він уже відступився від нашого краю? (Прости, Господи.) Грішні мої думки, але я не можу відкараскатися від них, Божі помисли нам невідомі, і невідомо, що Він благословляє щиріше: брязкіт зброї і поклик до бою з ворогами чи псалмовий спів во славу Його, прокляття супостата чи смирення? Ось що мене долягає, власне, за цим я й прийшов сюди — дознати, де ж правда, й по тому ступити на ту чи на ту стежку життя. Дивлюся на Божу Матір, яка печально усміхається, і здається мені, що то усміхається Мальва. Гріх великий… А чи винуватий я, що не можу прогнати ті думки? І що увесь світ, який я прокляв, і досі спокуса для мене. То де, на якому полі моє місце? Де краще прислужуся?.. Прислужуся кому? Людям чи Богу? І хіба це не все одно? Не можу з’єднати ці думки, не можу й квит, іноді напружуюся так, що, здається, ось — ось розчахнеться серце. Від цього мені не спиться, я виходжу на поріг і нишком закурюю люльку. Ще один гріх… Але без гріхів жити не можу. Без гріхів один Бог, та й то…

І бачу, як бродить поміж могил монастирського цвинтаря чернець у насунутому на самі очі каптурі, як він то зупиняється, то знову бреде, неначе сновида. Шляхта закатувала його дружину, батька та матір, а двійко дітей продала татарам… І він молиться… Не помстився, не спробував помститись. Я шкіргаю зубами, неначе голодний вовк. Як може жити? Чи тут його місце? Коли б таке вчинили зі мною… Але ж і мою матір закатував шляхтич.