Юрій Мушкетик - Останній гетьман. Погоня

Я здивувався, либонь, панок був у когось з Махтейових сусідів або встиг поговорити з самим Махтеєм.

— Віддав.

— Махтей радий?

— А хто не радий, коли повертають позичку. А ви звідки про неї знаєте?

Панок усміхнувся знову.

— Я багато чого знаю.

— Скажімо?

— Ну… Ото бачите куми — одна одній клянуться в любові (ми саме проїжджали селом). — Брешуть обидві. Ото хлопець божиться дівчині — теж бреше — багата. А отой чубатий каже правду — що в нього грошей немає, а носатий не вірить. А в отій корчмі?..

— То не корчма, а крамниця…

— І крамниця, й корчма… На кілках халяви — сорок сім штук, пуги, хомути, штани, свити, а в кутку стіл… Там корчмар бреше своїй жінці, що продав дві кварти горілки… Півкварти випив сам. Він її боїться.

— По — вашому, світ стоїть на брехні?

Панок викруглив тоненькі острішкуваті брови.

— А то ж на чому?! Й щодалі її більшає. Прийде час, у неї віритимуть, як у істину.

Тепер усміхнувся я.

— От бачите, — мовив панок, — і ви не вірите. А я сказав правду.

Минули село, виїхали на роз’їжджену гребельку. Поміж черлених кленів виглянув білими стінами дім, по горі прослався сад, за ним — ставок, усе це огороджене високим парканом.

— Тут раює сотник в абшиді Хоцький, — хитнув головою панок.

— Тут животіє пан Хоцький, — сказав я.

Панок запитально стрільнув очима.

— А яке то раювання?.. _ Нікуди не виїжджає, не виходить, нікого не приймає… Їсть, п’є і спить. Умертвив себе за життя.

— Може, й ваша правда, — несподівано погодився панок. — А вам самому добре бути паном?

Я здивувався несподіваному запитанню. Дідові Хинді відказав правду, а тут злукавив:

— Ні добре ні погано.

— Не скажіть, — заперечив мій гість. — Де вже там — бути паном чи попихачем, повелівати чи сповняти веління… А хочете стати великим паном? Дуже великим? У калитці у вас уже не густо… І всі рахунки з світом звели..

Він знав і про мою калитку. Я давно здогадався, з ким маю справу, тільки не подавав вигляду. Одначе не міг відгадати, жартує мій гість чи каже правду.

— Яким це великим?

— Палац, варта, виїзди, полювання… Станете підкоморієм, а далі маршалком сейму… Чи й сенатором, якщо на тамтім боці. Матимете жінок, скільки захочете. Одразу десять Мальв… А на цьому — полковником…

Я сторопів. І розгнівався.

— Не треба мені десять…

— Ну тоді одну… Ту, що по серцю. Насправжки…

— Як це насправжки? Вона…

Панок знизав плечима:

— Карпо може померти… Або знову повіятися…

Я подивився панкові в очі. Дивні це були очі, вони мерехтіли й мовби втягували в себе, зіниці в чорних обідках то звужувалися, то розширювалися, в них курів туманець, неначе в опарах зимою.

— І… за яку ціну? Душу?

— Га — га — га, — засміявся панок. — Усі ви думаєте: ваші душі такі дорогі, що понад них і немає нічого. Та то драний міх і все. Он їх скільки, — повів рукою на гору, де жінки брали льон, а чоловіки складали його в копички. — Або вийдіть на ярмарок.

— Тоді ж за віщо? Задарма ви не даєте нічого.

— Пхе, за сущу дрібничку…

— За яку?

— Ну, ти не поїдеш (несподіване жорстке «ти» замість «ви») туди, куди збираєшся. Ні тепер, ні потім — ніколи.

Я на мить замислився. Ще не вирішив до кінця сам, поїду чи не поїду, а він уже знав напевно.

— Тобто в запорожці?

Нечистий хитнув головою:

— Так. Ні там, ні тут…

— Не стану в захист…

— Не станеш…

В мене попід серцем потягло сквознячком, в грудях, неначе жар під вітром, спалахнув гнів.

— Так це ж… більше за все. За мене, за мою душу… За всіх нас. Воно — понад нами, в нас, на віки вічні. Без нього — ми ніщо, бидло, гній, попіл…

— Про що ти говориш… Його немає! — верескнув панок. — Немає!

— Немає для тебе, — вже спокійніше, суворо сказав я. — Для тебе немає нічого. І кому ти служиш? Нашим ворогам? Я думав, ти струп із п’яти нашого Бога, а ти полигач чужого бога. То ж згинь…

Я задихався, серце мені зупинялося, подих спирало — важко, троєперсто, троєкратно перехрестив його. Карета загойдалася, затріщала, щось засвистіло, загуло, й хмарка чорного диму звинулася поруч мене. І зникла, і впала глуха тиша, а по вівсяному стернищу пролетів швидкий крутий вихор.

Я протер очі. Оглянувся.

— Чорт жениться, — показав на вихор вівчар, який верхи гнав насупроти мене отару.

Мав сумнів, що таки жениться, але не відказав нічого.

Мені хотілося до вітру, по малій нужді, — припекло так, що хоч кричи, — і я шукав гожого місця, але куди не поткнуся — за клуню, за кущі ліщини, в берег, — скрізь хтось стовбичить або тиняється, здебільшого якісь жінки з сувоями полотна, з корзинами, і я біжу далі. А вже й терпцю не стає. Хоч розв’язуй очкура посеред вулиці. Збіг у виярок, до ставочка, але там почулося талапання по воді.