Юрій Мушкетик - Останній гетьман. Погоня

До хати я вже не заходив, переліз через тинок, пішов до сусідів. У Хинді величезний сад, і баштан, сподівався, що дід ночує в курені, але його там не було. Знову зашкряботів пальцями по шибці, врешті з хати відгукнулися:

— Хто там?

— Вийдіть. Це я, Семен.

Дід ще раз, уже з сіней, перепитав, хто прийшов, і аж тоді одчинив двері. У білій сорочці, споднях, стояв, наче привид. Не впускав мене до хати й не переступав порогу, я взяв його за руку й потягнув до погрібника, над яким ріс густий в’язовник.

Старий хотів щось сказати, але в горлі йому захрипіло, він закашлявся (завзятий курій), злякався, притис руку до грудей і затих. Десь узявся кіт, вився довкруж його ніг, щось біле хитнулося в мороці, придивився — біліла на тину забута сорочка. Я запитав пошепки:

— Де мати?

— Немає… — Дід знову закашлявся, чи вдав, що кашляє, бо тільки хилитався й тримався рукою за груди. Я не бачив його обличчя, його очей, отож, нічого не міг вичитати з них.

— Де ж вона?

— Гайдуки… — з свистом видихнув Хиндя. — Нагаями… Повели до фільварку… По дорозі померла.

Щось опустилося в мені, я заплющив очі й аж похитнувся. «Боже мій…» — тільки й прошепотів. Не міг прийняти в серце цю страшну звістку, не знав, як жити далі. В одну мить втратив усе.

— Вчора поховали. — Й швидко, поспішаючи: — Кількоро разів сюди навідувалися… Втікай!..

Що вже для мене втеча! Нечітко, неясно побачив матір, вона була ніби в хмарці, неначе на іконі, тільки на іконах таких людей не буває. Там вони строгі або печальні, далекі, вони над нами, а мати була зі мною. Маленька, сухенька — підперте кулачком обличчя, дивилася на мене, й стільки було в тому погляді доброти, смутку, любові, що того не висловити. Саме такою побачив її, прийшовши до тями в хаті, лежав на постелі, а вона сиділа край столу, підперши голову сухим кулачком і дивилася на мене. Запізніле каяття рвало мені груди, що не заступив, не врятував, що й не надивився на неї, віявся по всіх світах, а вона сиділа край віконечка й виглядала мене, тягнула тонку, безкінечну, як нитка прядива, думку. Ми, сини, ніколи не виповідаємо матерям своєї любові, ми соромимося свого почуття, губимо його в заскорузлості буднів, по дорогах, у битвах, розтрачуємо на інших, і матері сходять у могилу, не втішені нами.

Знову й знову бачу неньку, ясну й добру, вона дивиться на мене, думає про мене… Її життя — стражденне, її любов — безмірна. Вповні я це зрозумів тільки тепер. Й збагнув, яке страшне наше життя, як швидко воно летить і забирає з собою все найкраще, а нам лишає попіл спогадів. О, якби вернути все те назад! Дзуськи! Не вернути!

У неділю, за тиждень до Головосіки, великим шляхом від Германівки в Підварки, Кагарлицького посаду в’їжджала запряжена четвериком у яблуках коней розкішна відкрита голуба карета з вензелями у вигляді коронованих червоних півнів на дверцятах. В кареті сидів міцний кремезний панок в отороченій куницею шапці, лобатий, бровастий, з тоненькими, хвацькими, закрученими вгору вусиками, з дорогою люлькою в зубах, він лінькувато розглядався довкруж. На передньому коні, скулившись, сидів борейтор у шитій золотом лівреї, на зап’ятках стояв веселий — світив зубами та очима — зап’ятник у чужоземному жовтому каптані, за каретою тягнувся палубний віз. Карета зупинилася навпроти новенької, чепурної корчми, біля якої розташувалася циганська валка, там же стояв віз, на якому сидів дядько в брилі та літнику, дядько відбивався батогом від циганчат, які обпали воза. Побачивши карету, циганчата полишили воза й сипонули до карети, посхоплювалися з споришу й циганки, молода вродлива циганка в дорогій, пошарпаній (з чужого плеча) керсетці поставила ногу на приступець карети.

— Молодий красивий, давай погадаю.

Пан прискалив око:

— Коли чогось хочуть від мене, то кажуть: «молодий красивий», а коли чогось прошу я, то чую: «ще чого захотів, старий хрін».

Циганка засміялася:

— Ти таки справді молодий, якщо так жартуєш.

Циганчата обліпили карету, простягали брудні руки, шапки, випрохували, клянчили, одне витанцьовувало на голому животі, інше — на батозі…

Пан раптом розгнівався:

— Чого це ви, катове плем’я, старцюєте? Хочете заробити добрі гроші? Ей, ти, — до цигана в голубій жилетці, біля якого в траві лежала скрипка. — Музики — за мною. І всі, хто вміє співати, танцювати, веселитися, — також. Ось вам завдаток, — й жбурнув просто на дорогу жменю мідяків та срібла. — Джинджируху! Польку! Ти, красунько… Як тебе звати?.. Сідай до мене… Е ні, тільки ти, а ви — киш! Рушай!