Юрій Мушкетик - Останній гетьман. Погоня

У мене в самого защеміло серце, і я струснув головою, стиснув кулаки — нема чого розпускати рюмсики, треба сутужити. Промінець у віконечку тихо погас, і нашу цюпу мовби опустили в безодню.

Я перевзувся — міцніше намотав онучі, — нам довго йти, взяв цеберку з горілкою, піднявся по сходах, постукав:

— Хлопці, розговійтеся, ми стільки не подужаємо.

За дверима засовалися, затупотіли, засопіли — радилися, далі торигнув засув і в присмерку мені в груди вперлися цівки двох рушниць.

— Отако, я до вас з гостинцем, а ви до мене з кулями. Ось нате, — й зачерпнув корячком. Унизу банітував Пукавка: я не дав напитися йому перед квестією й пригощаю наших мучителів.

Лаявся він кумедно, насилав на мене ґедзів, мух, мишей, пацюків і всіляку іншу нечисть. Кожен з вартових випив по два корячки горілки. Коли двері зачинилися знову й гавкнув замок, я взяв за комір Пукавку й потягнув до стіни, у якій було віконечко, наказав:

— Ставай на чотири. Тримай мене.

Пукавка пручався недовго, він чоловік не тільки хитрющий, а й кмітливий. Тримаючись за стіну, я виліз Пукавці на спину, дотягнувся до віконечка й намацав невеличкого пакуночка, якого поклав туди минулої ночі, коли побував на фільварку. Це було одне з моїх перших завбачень до втечі.

Розмотавши пакуночка, обмацав стіну ліворуч, там, де закінчувалася кам’яна кладка й лежало дерево. Розтормосив Тишка й наказав обом:

— Співайте!

Либонь, Тишко подумав, що я збожеволів, бо аж сахнувся від мене, але Пукавка збагнув усе:

— Втікати будемо, Тишку! Співаймо! Тільки що?

— Все, що спаде на думку. Що знаєте.

І Пукавка розпочав деренчливим голосом:

Не знати чому прибрів до нього той кум з судаком, але співав він голосно, я підтягував, відтак приєднався й Миленький. А я водночас розібрав пакуночка: там було двоє долотець — одне більше, друге менше, тоненьке, пилочка й обмотаний ганчіркою молоток. Спершу взяв тоненьке долотце й почав продовбувати канавку між двох каменів. Робота посувалася повільно, цегляна порохня набивалася мені в ніздрі, рука мліла, але я сутужив далі.

Пукавка й Миленький скінчили «Судака» й розпочали іншу пісню, про кума, який обіцявся посіяти кумі конопельки, а потім були «У долині вогонь горить», «Лети, коню, дорогою» і багато інших, я й не підозрював, що Пукавка знає стільки пісень, і співав він їх нестеменно так, як співає п’яний. Котрийсь вартовий за дверима гримнув, щоб замовкли, але інші заперечили — нехай співають, це остання їхня радість.

А я вже вихитував перший камінь, другий, третій… Коли Пукавка та Миленький похрипли, зачерпнув з дна цеберки горілки й дав кожному ковтнути кілька разів.

…Горіли криваві пухирі на руках, лопалися, я працював гарячково, боявся, що до ранку не встигну, то співав, то забувався, прислухався до варти — здається, вона поснула, слава Богу, — вимолював громовиці, дощу, але їх не було, вряди — годи з палат долітав гомін, постріли — там бенкетувала шляхта, врешті, пробився до сусіднього приміщення, льоху, але ще довго довелося розширювати лаз. Пукавка з Тишком уже тільки харчали, збадьорював їх: «Ну, думайте, що ви на весіллі». «Ну, хоч гавкайте», ногами вперед просунувся в лаз, натрапив на бочку, вона похитнулася, глухо загула, я завмер, перечекав і обережно опустив обидві ноги. Льохвинниця був глибокий, я ледве сягнув на руках дна, добувся до чималого, забраного дерев’яними ґратами вікна й тонкою, золотарською пилочкою підпиляв ґрати, покликав Терешка й Тишка й допоміг їм спуститися до винного льоху. А сам ще раз пробрався до цюпи, зібрав цеглу, якою й заклав отвір за собою.

…Мені в обличчя бурхнув вітер, я подумав, що знявся він невчасно, ще розбудить сторожу, не відривався від стіни, боявся псів, минулої ночі годував їх м’ясивом, ліпше було б, якби вони набігли зараз, віддав би недоїдки, але їх не було, мабуть, нишпали попід вікнами палат, звідки долітали втомлені п’яні погуки, знову допоміг вибратися Терешку та Тишку, й три тіні шаснули в кінець двору, до палісаду. Там у мене був прихований мотузок, по ньому перелізли палісад, Пукавка, який ліз останнім, зірвався, гепнув на землю, поліз вдруге, знову зірвався, застогнав, від комор пролунав оклик: «Ей, хто там? Пильнуй!»

Я звинувся, засичав на Пукавку:

— Тримайся за мотуз, — і потягнув його вгору, й Пукавка надсилу видряпався на частокіл. Очі мені заливав піт, груди ходили ходуном, для оборони не мав нічого, окрім невеликого долота, Тишко боявся загубитися, скиглив, чіплявся за мій кунтуш, через те бігли, неначе табун лошаків, а позаду знявся гомін, варта помітила втечу, ми ж мали надію на ніч, на ліс, на гущавінь. Тріщала одіж, дряпали обличчя колюч — ки, забрели в болото й під ногами захлюпотіло, але швидко вийшли на сухе, — запах грибів, запах живиці — я прикидав, де ми біжимо, намагався не втратити напрямку, треба було вийти на лісову дорогу й звернути з неї на просіку, далі вже не заблуджуся.